Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Однаково, — відповіла Даша, з болісною насолодою відкушуючи сосиску.
Жиров запропонував піти до нього, в номер готелю «Люкс», навскоси через вулицю.
— Поспите, помиєтесь, а годині о десятій я за вами прийду.
Він метушився і клопотався, все ще за старою згадкою трохи побоюючись Даші. Ліжко у нього в кімнаті, — з парчевими завісами й рожевим килимом, — було таке підозріле, що він і сам це зрозумів, — запропонував Даші влаштуватися на дивані; прибравши газети, рукописи, книжки, постелив простиню, чорне ількове хутро, випороте з чиєїсь дорогої шуби, хихикнув і пішов. Даша роззулася. Поперек, ноги, все тіло ломило. Лягла і зараз же заснула, пригріта глибоким хутром, що трохи пахло духами, звіром і нафталіном. Вона не чула, як заходив Жиров і нахилившись розглядав її, як на дверях пробасив рослий бритий чоловік, схожий на римлянина: «Ну, що ж, поведи її туди, я дам записку».
Був уже пізній вечір, коли вона, зітхнувши, прокинулась. Жовтуватий місяць над дахом будинку ламався у нерівній шибці вікна. Під дверима лежала смужка електричного світла. Даша згадала нарешті, де вона, швидко натягнула панчохи, поправила волосся і плаття і підійшла до умивальника. Рушник був такий брудний, що Даша подумала, розчепіривши пальці, з яких капала вода, і витерлась подолом спідниці з вивороту. її пойняла гостра нудьга від усього цього жалюгідного життя, огидою стиснуло горло: втекти звідси додому, до чистого вікна з ластівками. Повернула голову, глянула на місяць, — мертвий, зламаний, страшний серп над Москвою. «Ні, ні… Повороту нема, — умирати в самотині в кріслі коло вікна, над безлюдним Кам’яноострівським, слухати, як забивають вікна й двері в будинках… Ні… Нехай буде, що буде…»
У двері постукали, навшпиньках увійшов Жиров.
— Дістав ордер, Даріє Дмитрівно, ходімо.
Даша не спитала, який ордер і куди треба йти, наділа саморобну шапочку, притулила до бока сумочку з двома тисячами. Вийшли. Одна сторона Тверської була в місячному світлі. Ліхтарі не горіли. Порожньою вулицею повільно пройшов патруль, — мовчки й похмуро прогупали чобітьми.
Жиров звернув на Страсний бульвар. Тут лежали місячні плями на нерівній землі. В непроглядну темряву під липи страшно було дивитись. Спіереду в цю тінь ніби шарахнула людина. Жиров спинився, в руці у нього був револьвер.
Постоявши, він неголосно свиснув. Звідти відповіли. «Полундра», — сказав він голосніше. «Проходь, товаришу», — відповів ліниво виразний голос.
Вони звернули на Малу Дмитрівку. Тут, назустріч їм, швидко перейшли вулицю двоє в шкіряних куртках. Оглянувши, мовчки пропустили. Коло під’їзду Купецького клубу, — де з другого поверху над входом звисав чорний прапор, — виступили з-за колон четверо, навели на них револьвери. Даша спіткнулась. Жиров сказав сердито:
— Ну вас к чорту, справді, товариші! Чого даремно лякаєте. У мене ордер від Мамонта.
— Покажи.
При місячному світлі четверо бойовиків, що сховали безбороді щоки у зведені коміри й очі — під козирки кепок, оглянули ордер. Обличчя Жирова, як неживе, застигло, розтягнуте усмішкою. Один з чотирьох спитав грубо:
— А для кого ж?
— Ось, для товаришки, — Жиров схопив Дашину руку, — вона артистка з Петрограда… Необхідно одягнути… Вступає в нашу групу…
— Гаразд. Заходь…
Даша і Жиров увійшли в тьмяно освітлений вестибюль з кулеметом на сходах. З’явився комендант — низенький, з надутими щоками студент у форменій куртці і фесці. Він довго вертів і читав ордер, непривітно спитав Дашу:
— Що з речей потрібно?
Відповів Жиров:
— Мамонт наказав — з ніг до голови, щонайкраще.
— Тобто як це — наказав Мамонт… Пора б знати, товаришу: тут не наказують… Тут не крамничка… (У коменданта в цей час засвербіло на стегні, він дуже скривився, почухав). Добре, ходімо.
Він вийняв ключа і пішов попереду в колишню гардеробну, де тепер містилися склади Будинку анархії.
— Даріє Дмитрівно, вибирайте, не церемоньтесь, це все належить народові…
Жиров широким розмахом вказав на вішалки, де рядами висіли соболеві, горностаєві, чорно-бурі палантини, шиншилові, мавпячі, котикові шубки. Вони лежали на столах і просто купами на підлозі. В розкритих чемоданах навалені плаття, білизна, коробки з взуттям. Здавалось, сюди були вивезені цілі склади розкоші. Комендант, байдужий до цього багатства, тільки позіхав, присівши на ящик.
— Даріє Дмитрівно, беріть усе, що сподобається, я заберу; ходімо нагору, там переодягнетесь.