Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Як же так? — спитав фронтовик.
— А так… Я з групою пропустив колону й налетів на хвіст, на обоз. Відбили возів з двадцять із спорядженням. Швидко понапихали сумки патронами, роздали чоловікам, — кому встигли, — гвинтівки і продовжуємо наступати на колону. Ми думаємо, що ми її оточили, а виявилось, німці нас оточили: трьома шляхами йшли до цього місця військові частини всякого роду зброї… Поділились ми на дрібні групи, позалазили в канави. Наше щастя, що німці розвивали операцію за всіма правилами великого бою, а то б ніхто не врятувався… З партизанів оце я та, може, ще чоловік з десять і залишились живі. Бились, поки були патрони. І тоді вирішили, що нам тут не дихати, треба пробиратися за Десну, в нейтральну зону, в Росію. Я заховав гвинтівку і нібито військовополонений попрямував у Новгород-Сіверський…
' — Куди ж ти тепер оце їдеш?
— У Москву по директиви.
П’явка багато ще розказував про партизанство і про сільське життя-буття. «З одного лиха та в друге — отак і живемо. І довели мужика до вовчого стану: одно залишається — горло гризти». Сам він був з-під Ніжина, працював на цукрових заводах. Ока позбувся при Керенському, під час злощасного червневого наступу. Він так і говорив: «Керенський мені вибив це око». Тоді ж, в окопах, він познайомився з комуністами. Був членом Ніжинського Совдепу, членом ревкому, працрвав у підпіллі по організації повстанського руху.
Його розповідь вразила Дашу. В його розповіді була правда. Це розуміли і всі пасажири, що дивилися в рот оповідачеві.
Решта дня і ніч були втомні. Даша сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, і думала до болю в голові, до розпачу. Були дві правди: одна — одноокого, оцих фронтовиків, оцих хропучих жінок з простими, стомленими обличчями; друга — та, про яку кричав Куличок. Але двох правд немає. Одна з них — помилка страшна, згубна…
У Москву приїхали серед дня. Старенький візник підтюпцем повіз Дашу по брудній і облупленій Мясницькій, де вікна порожніх магазинів були забризкані болотом. Дашу вразила безлюдність міста, — вона пам’ятала його в ті дні, коли тисячні юрби з прапорами й піснями вештались по обмерзлих вулицях, вітаючи одне одного з безкровною революцією.
На Лубянському майдані вітер крутив порох. Пленталися два солдати в непідперезаних сорочках, з підкоченими комірами. Якийсь щуплий, довголиций чоловік в оксамитовій куртці озирнувся на Дашу, щось їй крикнув, навіть побіг за візником, але йому запорошило очі, він відстав. Готель «Метрополь» був покопирсаний артилерійськими снарядами, і тут, на майдані, крутився пил, і було дивно бачити в засміченому сквері клумбу яскравих квітів, незрозуміло ким і навіщо посаджених.
На Тверській було жвавіше. Де-не-де доторговували крамнички. Навпроти Совдепу, на місці пам’ятника Скобелєву, стояв величезний дерев’яний куб, оббитий кумачем. Даші він здався страшним. Дідок-візник показав на нього пужалном:
— Героя стягли. Скільки років у Москві їжджу, і все він тут стояв, а тепер, бачиш, не сподобався урядові. Як жити? Прямо лягай і помирай. Сіно — двісті карбованців пуд. Пани порозбігались, — самі товариші, та й ті ходять більше пішки… Ех, держава!.. — Він засіпав віжками. — Хоч би короля якого-небудь нам…
Не доїжджаючи до Страсної, ліворуч, під вивіскою «Кафе Бом», за двома дзеркальними вікнами сиділи на диванах гулящі молоді люди і мляві дівчата, курили, пили якусь рідину. У відчинених на вулицю дверях стояв, прихилившись плечем, довговолосий, нечесаний, бритий чоловік з люлькою. Він наче здивувався, придивляючись до Даші, і вийняв люльку з рота. Але Даша проїхала. Ось рожева башта Страсного, ось і Пушкін. З-під ліктя у нього й досі стриміла на палиці злиняла ганчірочка, почеплена під час бурхливих мітингів. Худенькі. діти убігали по гранітному п’єдесталу, на лавці сиділа дама в пенсне і в шапочці, зовсім такій, як у Пушкіна за спиною.
Над Тверським бульваром пливли рідкі хмарки. Прогримотів грузовик, повний солдатів. Візник сказав, моргнувши на нього:
— Грабувати поїхали. Овсянникова, Василя Васильовича, знаєте? Перший у Москві мільйонер. Вчора приїхали до нього теж отак, на грузовиках, і весь особняк дочиста вивезли. Василь Васильович тільки покрутив головою, та й ні-ішов світ за очі. Бога забули, отак старики вважають…
В кінці бульвару показалися руїни гагарінського будинку. Якийсь одинокий чоловік у жилетці, стоячи вгорі, на стіні, виламував киркою цеглини, кидав їх униз. З лівого боку озія обгорілого будинку дивилася в бліде небо порожніми вікнами. Навкруги всі будинки, як решето, були побиті кулями. Півтора року тому цим тротуаром бігли в накинутих на голову пухових хустках Даша й Катя. Під ногами хрустів льодок, в замерзлих калюжах відбивалися зірки. Сестри бігли в адвокатський клуб на екстрену доповідь з приводу чуток про революцію, що нібито почалася в Петербурзі. П’янким, як щастя, було весняне морозне повітря…