Історія ГУЛАГу

Більшість утікачів становили чоловіки, однак траплялися й жінки. Маргарет Бубер-Нойманн була в таборі, з якого втекла дівчина-циганка, зробила вона це разом з табірним кухарем. Старша циганка, почувши про це, з розумінням закивала головою: «Вона думала, що десь поблизу є табор. Якщо вона до нього дістанеться, то буде у безпеці»[1475]. Зазвичай втечі планувалися заздалегідь, але могли бути і спонтанними: Солженіцин розповідає про в’язня, який перестрибнув колючий дріт під час пилової бурі[1476]. Спроби втечі часто робилися з менш охоронюваних робочих об’єктів, проте не завжди. Наприклад, протягом вибраного випадково вересня 1945 року 51% документованих втеч було зроблено з робочої зони, 27% — з житлової зони і 11% — з етапу[1477]. Едвард Бука планував втечу з етапу, з поїзда, що прямував до Сибіру, разом з групою молодих українців:

«Моєю пилкою по металу ми мали спробувати перепиляти чотири-п’ять дощок, працюючи тільки вночі і ховаючи свою роботу за допомогою суміші з хліба і кінського гною з підлоги вагона. Коли отвір був готовий, ми мали чекати, поки поїзд стане десь у лісі, а потім видавити дошки і вискочити з вагона — у якомога більшій кількості, і бігти в різні боки, щоб збити з пантелику охоронців. Когось із нас би застрелили, проте більшості вдалося б утекти»[1478].

Вони були змушені відмовитися від свого плану, коли в охоронців виникли підозри. Та інші насправді робили спроби втечі з поїздів: у липні 1940 року двоє кримінальних ув’язнених втекли через діру, яку вони зробили у вагоні[1479]. Того самого року Янушеві Бардаху теж вдалося протиснутися крізь гнилі дошки у вагоні. Він, однак, не потурбувався про те, щоб поставити їх на місце, і був негайно схоплений за допомогою собак; його дуже сильно побили, але залишили жити[1480].

Деякі втечі починалися, як пише Солженіцин, «не з ривка і розпачу, а з технічного розрахунку і золотих рук»[1481]. У залізничних вагонах будувалися фальшиві стінки; в’язні залазили у простір між ними та справжніми і таким чином тікали з табору[1482]. Одного разу 26 кримінальних в’язнів зробили підкоп під табірною стіною. Всім їм вдалося втекти, хоча — за словами співробітника, який вів слідство у цій справі, — їх усіх було знову спіймано протягом року[1483].

Інші, як Чернавін, для організації втечі використовували своє особливе становище. В архівах є записи про одного в’язня, який навмисно влаштував аварію на товарному поїзді й утік, скориставшися безладом[1484]. В іншому документованому випадку в’язні, які ховали померлих на табірному кладовищі, застрелили свого конвойного і поховали його у братській могилі для того, щоб тіло відразу не виявили[1485]. Також легше було тікати «безконвойним» в’язням, які мали перепустки для пересування між таборами.

Використовувалося також і маскування. Варлам Шаламов розповідає історію в’язня-втікача, якому вдалося протягом двох років пробути на волі, мандруючи Сибіром під виглядом геолога. Одного разу місцева влада, горда тим, що має у себе такого фахівця, дуже ввічливо попросила його прочитати лекцію. «Кривошей усміхався, цитував англійською Шекспіра, щось креслив, перелічуючи десятки іноземних прізвищ». Врешті-решт його спіймали тому, що він послав гроші дружині[1486]. Ця історія може бути легендарною, проте в архівах справді є дані про схожі випадки. В одному такому епізоді колимський в’язень украв документи, сів на літак і полетів до Якутська. Там його знайшли — він зручно влаштувався в готелі, маючи в кишені 200 грамів золота[1487].