Історія ГУЛАГу

Та, незважаючи на це, кількість втеч швидко не зменшувалася. У 1930-ті роки групових втеч з Колими було більше, ніж у подальші роки. Кримінальні в’язні, яких посилали на роботу на лісові лагпункти, організовувалися у банди, викрадали зброю і навіть нападали на місцевих мешканців, геологічні партії і поселення місцевих народів. Після щонайменше 22 таких випадків 1936 року для 1500 «особливо небезпечних елементів» — в’язнів, схильних до втечі, — було створено спеціальний табірний підрозділ[1466]. Пізніше, у січні 1938 року, у розпалі Великого терору один із заступників керівника НКВД розіслав в усі табори Радянського Союзу циркуляр, у якому зазначалося, що, «незважаючи на ряд наказів вести рішучу війну проти втеч в’язнів з таборів… у цій справі потрібно зробити ще багато серйозних поліпшень»[1467].

На початку Другої світової війни кількість втеч знову різко зросла завдяки можливостям, які відкривалися під час евакуації таборів із західної частини країни та загальному хаосу[1468]. У липні 1941 року 15 в’язнів втекли з Печорлагу, розташованого в одному з найвіддаленіших районів Республіки Комі. У серпні того самого року восьми в’язням під проводом колишнього старшого лейтенанта Північного флоту вдалося втекти з віддаленого лагпункту самої Воркути[1469].

Кількість втеч справді почала знижуватися пізніше під час війни, проте вони ніколи не припинялися зовсім. 1947 року, коли кількість втеч досягла свого післявоєнного піку, спроби втечі здійснили 10 440 в’язнів, з яких тільки 2894 вдалося впіймати[1470]. Можливо, це тільки дуже мала частка тих мільйонів, що були ув’язнені у той час у таборах, однак вона вказує на те, що втечі не були такими неможливими, як дехто про це згадує. Можливо навіть, що саме великою кількістю втеч пояснюється запровадження суворішого режиму і заходів безпеки в таборах, які були характерними для ГУЛАГу в останні п’ять років його існування.

Загалом автори спогадів сходяться у тому, що вражаюче велику частину потенційних утікачів становили кримінальні в’язні. Це знайшло своє відбиття у кримінальному жаргоні, на якому приходові весни відповідав вираз «зелений прокурор» (наприклад, «Васю звільнив зелений прокурор»), тому що після приходу весни починався період найактивніших спроб втечі: «Подорож тайгою можлива тільки літом, коли можна, якщо продукти закінчаться, їсти траву, гриби, ягоди, коріння рослин, пекти перепічки з розтертого на борошно ягелю — оленячого моху, ловити мишей-полівок, бурундуків, білок, кедрівок, зайців…»[1471] У найвіддаленіших північних районах найкращою для втечі порою була зима, яку кримінальні в’язні називали «білим прокурором»: лише тоді замерзали болота, і тундрою можна було пройти[1472].