Історія ГУЛАГу

Є також документи стосовно охоронців, які не допустили втечі. Одного тюремного охоронця було нагороджено премією у 300 рублів: він підняв тривогу, коли виявив задушеного в’язнями вартового. Двоє вищих посадовців отримали по 200 рублів, а солдати, що брали участь у справі, — по 100[1454].

Жоден табір не гарантував абсолютної неможливості втечі. Через своє розташування невразливим для втеч вважався Соловецький табір. Проте два колишні білогвардійці С. А. Малсадов і Юрій Бессонов втекли з одного з материкових таборів СЛОНу 1925 року. Після нападу на охоронців вони 35 днів йшли до фінського кордону. Обидва пізніше написали книжки про пережите — ці спогади були серед перших про Соловецький табір, які з’явилися на Заході[1455]. 1928 року з Соловецького було здійснено ще одну знамениту втечу: півдесятка в’язнів напали на охорону і прорвалися через табірні ворота. Більшості з них вдалося втекти, ймовірно, теж через фінський кордон[1456]. Дві особливо примітні втечі, також із Соловецького табору, відбулися 1934 року. В одній брало участь четверо «шпигунів», в іншій — «один шпигун і два бандити». Обидвом групам вдалося вкрасти човни і втекти по воді, як вважається, до Фінляндії. Внаслідок цього начальника табору було звільнено з посади, а іншим винесено догани[1457].

З розширенням СЛОНу наприкінці 1920-х років на материкову частину Карелії можливостей для втечі стало більше — цим скористався Володимир Чернавін. Чернавін був спеціалістом у галузі рибництва, він мав сміливість привнести трохи реалізму у п’ятирічний план Мурманського рибтресту. Цю його критику було винагороджено судовим терміном за «шкідництво». Він отримав п’ять років таборів і був відправлений до СЛОНу. Зрештою, в таборі він отримав роботу за фахом у Північній Карелії — він мав брати участь у плануванні нових рибозаготівельних підприємств.

Чернавін чекав слушної нагоди. Багато місяців він завойовував довіру свого начальства, яке навіть дало дозвіл на приїзд до нього його дружини і 15-річного сина Андрія. Одного дня під час цього відвідання влітку 1933 року родина вирушила на «пікнік» на інший бік затоки. Коли вони вийшли на західний берег, Чернавін з дружиною сказали синові, що вони залишають СРСР — пішки. «Без компаса і карти ми йшли через дикі гори, через ліси і болота, у напрямку Фінляндії і свободи», — пише Чернавін[1458]. Через десятки років Андрій згадував, що його батько був переконаний у тому, що він може змінити ставлення світу до радянської Росії, якщо напише книжку про пережите. Книжку він написав. Ставлення світу не змінилося[1459].