Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Була вже середина ночі, сніговиця сипала із темряви в темряву, вихор тяв кожен необачно привідкритий шматочок шкіри, йшлося майже навпомацки, ступаючи дошками, укладеними у мерзлоту, у напрямку до Дірявого Палацу й Другої Студниці Круппа; заспаний пан Щекєльніков мляво крокував слідом. Мороскляні окуляри були потрібні вже й для захисту очей від бритви-вітру. Сніжинки й цілі заморожені згустки пролітали, як плямки на підсвіченому китайському папері, — щойно глянувши понад окулярами, зауважилося, що це світлі відблиски в чорнилі ночі: не сам сніг, а його освітлення. Невже Черное Сияние знову стоїть над Іркутськом?
Студниці працювали у три зміни, цілодобово, тож і тепер тисячі людей у Зимному Ніколаєвську работали, але так само успішно можна було крокувати засніженими полями Антарктиди: жодної живої душі в полі зору, значит — в усьому світі, доступному чуттям, себто на відстані простягнутої руки навколо. А навіть якби хтось на стежці й нагодився — то хіба людиноподібне опудало, в шкури й хутра від ніг до голови огорнене, снігом обліплене, нездатне слова чутного з себе видушити: ні, немає тут людей.
Лютий у цеху біля студниці мерз у формі половини язика, розгорненого до землі, що навчилися розпізнавати як цілком певне (бо статистично підтверджене) провіщення опускання ґляція під поверхню ґрунту. А тимчасом він висів на сотні чорних струн, приморожених до даху й стіни, крізь яку теж іще промерзав частиною свого подібного до медузи тіла. Запалилося рефлектори біля входу, електричні снопи розлили плями рідкої ртуті на хребті й ногах-сталаґмітах морозяника. З-за нього, з отвору лунав звичний гуркіт працюючої студниці й пристудничних машин. Хухалося у рукавиці в його ритмі, вибираючи із в’язки ключ для цеху. Це потребувало бодай хвилини, й урешті виявилося непотрібним, адже двері ніхто не замикав.
Хтось знову забув, подумалося, біжучи клусом до печі (є приказ напалити її завжди увечері перед виходом). Тієї ж миті пан Щекєльніков вихопив із рукава ножа і стрілою влетів у куток за піччю.
Залунало кувікання різаного поросяти, підскочилося, аби запалити тут лампу, запалилося… Пан Щекєльніков передпліччям притис до стіни посинілого мужика у подертій сорочині, а іншою рукою готувався прохромити його своїм баґнетом довжиною у чверть аршина — мужику очі вже на лоба вилізли, а тепер вже й зіниці намагалися вискочити з очних яблук, повернутих водночас у бік ножа й квадратної фізіономії пана Щекєльнікова під папахою та каптуром; так постав величний зиз, гідний пензля Ель Ґреко.
— Відпустіть його, я знаю цього чоловіка, це, кгр, один із наших зимовиків.
— А коли він вас по знайомству уб’є, то менша буде болячка? Чого він тут таївся!
— Відпустіть його!
Справді, це був рабочий денної зміни, бачилося його в бригаді отого сивобородого старого, котрий хотів заживо поховати у могилі на Єрусалимському пагорбі. Мужик також упізнав, щойно розгорнулося шарф. Одразу ж почав нерозбірливо визойкувати щось про великі нещастя, тяжку долю і кару небесну, що годі було його зрозуміти, — так, наче підгледів звичаї польського селянства й театрально їх тут наслідував: але видно селяни скрізь однакові. Аж Чинґіз мусив йому лезо до носа приставити, щоби мартинівець із духом таки зібрався й пару слів розсудливих мовив.
А думка в нього була така: щоби Син Мороза чимдуж із Ніколаєвська й Іркутська тікав, бо Особи Чиновні за ним ходять і про нього розпитують; і він також саме так має намір учинити, як тільки настане світанок, тобто прослизнути до лінії Транссибу й утекти першим же потягом кудись углиб Сибіру під іншим ім’ям. Але що ж його так налякало? (Окрім пана Щекєльнікова зараз). Напали на них жандарми наприкінці вечірньої зміни великою зграєю і ну ж бо розпитувати про справи мартинівські, про Батька Мороза, про Сина Мороза, про якісь зрадницькі політичні змови, — про які мужик найменшого поняття не мав, — а коли старий тоже відмовив будь-що розповісти, то побили його жорстоко, й коли натомість при вигляді цього інших зимовиків охопив гнів, то кинулися вони утрьох із кулаками на жандармів; ці ж так їх кийками відлупцювали, що один на місці сконав, а двох у больницу везти довелося. Нечувані це речі! — нервував мужик. Навіть коли тиждень тому всіх тут, зненацька, у тюрьму пакували, то ж не убивали на місці! Ой, гнів смертельний панує у серцях панів на мартинівців, і на Сина Мороза либонь також, — нехай тікає, тікає, тікає!