Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Вона неохоче змахнула рукою.
— Не для життя люди.
— Ну я вас дуже…
Увійшов Веліцький. Вона підвелася, присіла в кніксені, він поцілував простягнуту руку, почав ввічливо, по-товариському базікати; вимкнулося вуха. Хто послуговується тут охранкою? (Увечері слід заїхати до Модеста Павловіча, проконсультуватися). Хто має таку владу й амбіції, скеровані в цьому напрямку? Шембух? Зрозуміло, що справа пов’язана із шантажем з боку комісара Міністерства Зими, проте Шембух, однак, мізерна фіґура; він може домовитися на обід в «Аркадії» з полковником Ґайстом, але не спонукає своїм словом до дій охранку. Тож хто? Хто тут має відвагу виступити проти генерал-губернатора? Тільки Побєдоносцев. Собі скривилося, похибка в рівняннях, знову щось тут не сходиться. Побєдоносцев після тієї зустрічі у вежі Сибирьхожета радше б заопікувався ідеологією Держави Криги, а не…
— Пане Бенедикте?
— Так, так.
Попрощалося з панією Ґвуждж. Пан Войслав зупинився ще в передпокої, пов’язуючи під підборіддям білу шийну хустку. Із глибини помешкання долинали заспані голоси дітей, які читали ранкову молитву, на кухні унизу ритмічно постукувала макітра; світанок уже настав понад годину тому, але заклеєні сніговим клейтером вікна однаково добре могли б залишатися щільно заслоненими, повсюди горіли лампи; дідусь-пічкур ходив від грубки до грубки, видзвонюючи відром і коцюбою. Пан Войслав втиснув урешті шийну хустку в камізельку, покрутив діамант на пальці, задумливо поплескав по глобусі черева.
— Чи знайдете ви сьогодні для мене часину? Після роботи. Мгм? Треба нам сісти й обговорити дещо.
— Наприклад?
— Дуже вже це для мене болісно, мій дорогий, ви не уявляєте собі як… але мушу вас хіба попросити пошукати собі якийсь власний куток. Звичайно, ми вас і надалі сердечно вітатимемо! Найсердечніше! Але…
— Може, вас у моїй справі відвідала поліція?
— Що? Ні! Бачите, пане Бенедикте, одна річ допомогти землякові, навіть у часи суворого кримінального переслідування, а зовсім інша — пов’язаність людини інтересу з тією чи іншою політичною партією. Адже всі знають, що ви в мене живете.
Чудово розумілося пана Войслава. Його розгубленість була щира, його збентеження було щирим, але щирою також — рішучість прохання. Такий він чоловік, Войслав Веліцький — доводячи конкурента до банкрутства, підписуючи останній убивчий контракт, він зітхає меланхолійно й турботливо питає про здоров’я банкрута.
— У кожному разі, ви, мабуть, не вважаєте мене всерйоз заморозником.
— Заморозником? — він засміявся. — Ви надто рідко в дзеркало дивитеся, пане Бенедикте! В іншій шкалі тепер вас бачать у місті.
— Як сáме? Ну, скажіть же! Я ж сам себе збоку не побачу.
Він підняв брови.
— Ну, ви ж областник, і проти святішого Імператора змовляєтеся.
— Що?!
Він засміявся ще голосніше, виразно бавлячись.
— А що? Неправда? — Він вийняв хусточку, витер сльози, прочистив носа. — Як швидко все змінюється від балу в губернатора! Наче мала Відлига в повітрі. (Борони нас, Господи Боже!) В Харбіні ціни на крижлізо й тунґетит підвищилися на тридцять відсотків. Тридцять відсотків! Може, й ви щось про це знаєте, еге ж? — Ляснув по-дружньому, підморгнув. — Чи не ваші це витівки, серденько? — Й розсміявся втретє.
Але правда була така — бачилося це виразно — що пан Войслав Веліцький сам це до кінця жартом не вважає.
Про великі плани, тобто про владу людини над майбутнім і минулим
Нікола Тесла поправив сніжно-білі манжети, щільніше натягнув рукавички, озирнувся з таємничим виглядом через праве плече, через ліве плече, а відтак жестом престидижитатора вийняв із кишені фрака чорний камінець і поклав його на столі. Це була тунґетитова револьверна куля. Узялося її пальцями. ПРМ48. Тесла зробив другий жест — другий набій стукнув об лабораторну стільницю. ПРМ41.
— Ага! — На обличчя йому насунулася тьмідина, він був задоволений собою. — З днем народження! — підморгнув він. — Я красно попросив Стєпана.
— Я…
— Ні?
— Та справді! Але як ви дізналися?
— Крістіна мені сказала.
Відкашлялося.
— Ну, насправді…
— То скільки ж вам буде?
Порахувалося подумки, віднімаючи дату від дати, як завжди здивований цим простим підрахунком.
— Двадцять чотири.
— А, un Enfant du Siècle! — посміхнувся Тесла.
Затислося набої в руці.