Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

«І що я в господа за людина!!! — писав Гр. Тютюнник. — Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я»[1141]. Саме з такої психологічної неприкаяності народжувалася типова шістдесятницька негероїчна національна людина, котра понад усе боїться самотності, про що красномовно свідчить новела Гр. Тютюнника «Червоний морок». Як писав A. Шевченко, типовий тютюнниківський герой — «трудяга, душевний, часом наївний, у чомусь химерний, беззахисний, як дитина, добрий чоловік»[1142]. Отже, ця ніжна мужність, внутрішньо надломлена, травмована, совісна і водночас не здатна до повноцінного соціального життя, виразила покоління українського чоловіцтва, що формувалося як «сироти війни». Аналізуючи меланхолійних героїв Тютюнника, B. Даниленко вважає, що з цієї неподоланої наївності та депресивності «власне і бере витоки слабкість української духовної еліти»[1143].

Симптоматика несформованої мужності в репресивних умовах (на новому витку переслідування національного характеру) вела до типового психологічного переродження: наївний моральний мазохіст регресував до доброго блазня. Так, психологічну новелістику разом із Гр. Тютюнником успішно розпочав Є. Гуцало. Як і Гр. Тютюнник у ранніх оповіданнях, Є. Гуцало здійснює онтогенетичний аналіз формування української дитини («Олень Август», «Ти не матимеш жодного краба» та ін.). Очевидно, поштовхом до пошуків органічної синівської сутності послужила автобіографічна кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна» (1956), що стала провісником національно-культурного шістдесятницького відродження. Аналіз конкретної «малої» вітчизни, конкретної родини — все це провокувало молодих письменників шукати у світі власного родоводу первинну батьківсько-материнську цілісність, яку втратив національний світ в умовах сталінізму. Характерною стильовою ознакою реалістичної прози Є. Гуцала, як і Гр. Тютюнника, ставав психологізм. Так 60-ті роки поступово пригадували 20-ті з їх репресованою орієнтацією на психологічну Європу. «Психологічний аналіз в системі зображувальних засобів творення характеру є провідним»[1144], — писав М. Жулинський про художню особливість прози Є. Гуцала. Однак лірико-психологічна новелістика Є. Гуцала не досягла також романного синтезу. Розвинути реалістично-психологічний дискурс в умовах заборони незалежного світогляду та наївної національної мужності йому не вдалося, оскільки накопичувався страх перед владою, яка розпочала наступ на процеси самоусвідомлення національного суб’єкта. Повернення принципу реальності вимагало вияву громадської мужності, послідовного бунту аж до прийняття суспільної ізоляції. Однак у психології творчості Є. Гуцала з’являється симптоматична регресія на ранню параноїдно-шизоїдну материнську позицію. Радикальний відступ від аналітичного (інтегруючого) письма у бік химерного блазнювання, що дезінтегрує, розсіює національне Его та об’єкти переслідування (трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет») стає характерним проявом уникнення імперського переслідування інфантильним способом, який вестиме до самоспустошення.