Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Як відомо, світогляд епохи бароко символізував єдність народу і аристократії. Саме епоха бароко вперше наблизила літературу до народу, сприяла у європейських літературах народженню сильної й тривалої традиції, формуванню національного характеру[1146]. Всі ці здобутки епохи бароко надихали епоху романтизму. Про близькість бароко до романтизму свідчить їх спільний художній прийом — метафора та релігійний пошук.

Українська давня література бароко (І. Величковський, Г. Сковорода та ін.) була наскрізь релігійною, спрямованою до вищої істини. Барокова містика Сковороди втілювала в собі глибинне напруження національного інтелекту в осмисленні божественної сутності. Закономірно, що класичне європейське бароко прагнуло здійснити синтез ренесансного стилю з його світоглядним людиноцентризмом і середньовічного з його богоцентризмом. Тобто бароко означало повернення до людини і до Бога, активізацію релігійних мотивів, інтенсивний пошук місця людини у світі природи (інстинкту) й у світі божественному (вищої свідомості). Тому творці бароко намагалися примирити античну культурну спадщину, що гармонійно поєднала сексуальне й духовне, з аскетичним християнством, що спрямовувалося в дусі монотеїстичної традиції до вищої духовності, жертвуючи низькими інстинктами. «Енеїда» Котляревського маскувала в собі традицію релігійного українського бароко, а тому породила Велике Слово Шевченка.

У постсталінську епоху бароко поверталося в українську літературу передусім формально, тобто повертався його динамічний характер мовлення, що приховував тугу за суспільними змінами, виражав прагнення оновлення національного життя за низької світоглядної спроможності цього оновлення. Адже як можна оновити постсталінську літературу і адекватне їй суспільство без радикального оновлення світогляду? Пошукове бароко мало би пробуджувати інтелектуальну думку, релігійний порив до істини, напружувати національну пам’ять, ставити питання: «Що таке Бог? Що таке національна родина? Що таке людина у сучасному світі?» Але метафорика українського барокового стилю постсталінізму повторює блазнюючий невротичний симптом 20-х років, що виражається через захоплення формальним прийомом: письменники спокушаються художньою грою, втрачають себе в лабіринті пустопорожньої гри. Несвідоме скочування до блазнювання і тотальної театралізації, що нагадує маніакальну психотичність, було новим проявом інфантилізму за вихолощеності в колоніального суб’єкта батьківської мужньої інстанції Над-Я.