Українське письменство

Цілком погоджуюсь з Савченком, що ця теорія справді немудра, — не розумію тільки, чому він зрікається своїх авторських прав на неї. Оскільки ж вона відповідає моїм поглядам, нехай міркує читач.

1. Питання про те, чи вічне мистецтво, чи воно має скоро померти — мене не цікавило ніколи. Це питання, над яким тепер міркують тільки панфутуристи. 2. Про незалежність мистецтва «від даної конкретної обстановки» я не говорив ніколи. Говорив я (і друкував) тільки протилежне. В передмові до мого «Нового українського письменства» читач знайде, що «ні на хвилину я не спускав з ока класового, групового обличчя українського письменника і українського читача. Мені цікаво і важно було стежити за змінами в цьому обличчі — і внаслідок цього за змінами в літературних «замовленнях», які ставали перед українськими авторами». Свій розгляд Котляревського я починаю з аналізу соціальної структури тодішнього українського громадянства (Н. У. П., стор. 7). В зв’язку з суспільним оточенням характеризую я і Білецького-Носенка, і Гулака, і Квітку (Н. У. П., passim). Правда, — як писав колись один галичанин, — «суть на диво личності, котрі воліють остатися сліпими», — але читач погодиться, що за їх зумисну сліпоту я не відповідаю.

Так само лжою і наклепом являються і всі інші твердження Савченка: 1) що я почав продавати неокласичний товар за найвище досягнення українського письменства за часи революції, 2) що в моєму викладі нічого не зосталось, крім «великих неокласичних письменників» і 3) що в моїх читаннях раз у раз проривалась «буржуазна злоба до пролетарських угруповань» літературних. Все те, що я говорю з приводу наших літературних досягнень, ні для кого не секрет. З поглядами своїми я не криюся (пор. «Більшовик». — 1924. — № 5/903). Про великих неокласичних письменників в такому тоні я не говорив ще ні разу (Савченко робить дуже недобросовісно, коли бере ці слова в лапки, так, наче вони мої власні). Центральними ж фігурами в моєму курсі письменства являються: Семенко, історичного значення якого я не відкидав і не відкидаю; Тичина та Хвильовий, повісті якого я розглядаю як найвищий здобуток революційної прози; докладно спиняюся я і на молодому колі панфутуристів, і на Сосюрі, і на Рильському, і на повістярах-галичанах — Стефаникові та Черемшині. Все те можна побачити в конспектах, які я передав для друку Наросвітам — Волинській, Чернігівській і Київській округовій. Може, авторові «Контрабандистів» не до вподоби те порівнюючи скромне місце, яке належить в моїх курсах йому, — але по справедливості ніякого іншого я йому обіцять не можу. Зате читач в праві, мені здається, вимагати від Савченка, щоби в його критичних етюдах було менше наклепу і особистих рахунків, менше того, що він сам означив (в статті про українську критику) як «бульварну лайку, жовч недотепи та злобу півграмотної, безталанної людини».