Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Дев’ять речей з різних поетів Риму, зібрані в. третім відділі цієї книжки, становлять собою продовження моєї праці, розпочатої «Антологією римських поетів» (в-во «Друкар», Київ, 1920) і далеко ще не скінченої. Бо ж навіть неповна, «в загальних рисах» репрезентація латинської поезії вимагає ще цілого ряду перекладів з Лукрецієвої «Природи» («De natura rerum»), «Енеїди» Верґілія, «Метаморфоз», «Календаря» («Fasti») та «Чорноморських послань» Овідія, сатир Ювенала. З поезією Риму ми знайомі взагалі мало, і це значна прогалина в нашій перекладній літературі.
Правда, римська «Камена» ніколи не досягла верховин еллінської «Музи»: їй завжди бракувало безпосередності й самородної ориґінальності останньої, і багацько тонких цінителів уважало її твори занадто штучними й холодними — пригадаймо хоч би стрілу Тургенєва на адресу «всієї латинської літератури, робленої й холодної, справжньої літератури літератора», — але у нас, на наших літературних облогах, при повній майже нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне. Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш (vers libre), дуже небезпечний для стилю ще не викристалізуваного, як дикуни накидаються на шкляне намисто, імпровізуючи свої поеми і одразу, без оброблення подаючи їх до друку, — вони на корню підтинають всяку можливість дальшого розвитку поетичного стилю. В результаті — довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого словника. Надто — словника, бо, навіть приперчений неологізмами, фізичними й хімічними термінами, телеграфними скороченнями, лексикон багатьох молодих авторів не в силі приховати своєї погрозливої бідності. І тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок, мови. В цьому перше оправдання такої праці перед лицем сучасності.
Додам до цього ще кілька слів про ту сучасність, що стільки про неї тепер говоримо й сперечаємось. Вимагаючи від поетів служби сучасному, чи ж з’ясували ми, що тільки лірик-імпресіоніст може дати нам відчуття тої хвилинної, щораз далі пересовуваної грані між минулим і майбутнім, яку звичайно звемо теперішністю; що поет-епік, беручись за свої великі й малі полотнища, неминуче пише про минуле, — бо, як говорить один дотепний письменник, «поема вимагає певного віддалення, яке б затирало деталі», і «гору можеш охопити поглядом тоді, коли стоїш оддалік од неї, а не тоді, коли на неї лізеш».
І далі — хіба минуле не зв’язане тисячею ниток з теперішнім і сучасним?
Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями й чуттями. Учасники великого революційного зрушення, вони теж приймали революцію, зміняли дорогу («вехи»), з тривогою вглядались у майбутнє і, заспокоєні, співали гімни новому порядкові, вітаючи його як еру вселюдського щастя. Перечитуючи Верґілія й Горація, Тібулла й Овідія, уважний читач легко розпізнає контури «вічної казки», перипетії «давньої і щораз нової історії».
«Георгіки» Верґілія («Поема про хліборобство») уважається найдосконалішим артистично його твором. Невеличка розміром (коло 2000 віршів), ця поема писалася на протязі семи років (36—29 р. перед Хр.), — в добу загального, після громадянської війни, збідніння Римської імперії, коли Антоній одірвав од Риму східні провінції, Італія перестала одержувати азіатські податки, а громадська думка, ще недавно сприятлива фінансистам, спекуляторам та колоніальним багатіям, звернулася знов до ідеалізації старого патріархально-хліборобського Риму. Поворот до землі, до її здоров’я й родючості став предметом модної проповіді й урядової турботи. Йдучи за течією, Верґілій став писати поему «на злобу дня». Але сам син хлібороба, людина, що живо відчувала сільську психологію і краєвид, він надав своєму сільськогосподарському трактатові піднесення й колориту, утворивши «національну поему, що прославляла відродження народного господарства», «безсмертний гімн плугові, що разом з мечем здобув римлянам Італію» (Г. Ферреро, Величие и падение Рима, т. III, стор. 309).