Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Меланхолією вражений також провідний чоловічий характер у романах Р. Андріяшика. Депресивні герої-чоловіки населять його роман «Люди зі страху» (1965), що є скоріше спробою роману після втрати роману в літературі соцреалізму. Наївний реаліст не може стати творцем роману, тому він залишається або у межах новелістики і повісті (Гр. Тютюнник, Є. Гуцало) або в межах реформованого романного мислення (Р. Андріяшик), на що вказує примітивний психологічний аналіз. Під впливом переслідування національного характеру лібідозна енергія перетворюється на страх, породжуючи феномен українських боягузливих чоловіків та ряд психізмів, породжених суспільним механізмом переслідування. Наївний реаліст формується у травмуючій родинній та суспільній структурі. Аналізуючи феномен «загубленої української людини», М. Шлемкевич підкреслює втрату родоводу: «Родина й кохання були колись Архімедовою певною точкою, з якої людина зважувалася на підбій світу і до якої могла спокійно повертатися в невдачі. Сьогодні й та точка захиталася. Революція в родині збіглася з найбільшою кризою в історії світу. І це саме поглибило страждання сучасної людини»[1136]. Розпад сім’ї, а з ним розбрат національної родини, — ця актуальна українсько-колоніальна проблема є однією із найзначущіших у романі «Люди зі страху». Наївно і стихійно (без глибинної аналітичності, на основі різних світоглядних уламків) Андріяшик продовжує розгляд цієї головної проблематики українського прозового дискурсу, в якому розпад національної сім’ї розцінювався як страхітливе українського існування, адже саме родина з соборною потребою об’єднання становила тут основу державницького ідеалу.
Головний герой роману Андріяшика «Люди зі страху» Прокіп Повсюда нагадує тютюнниківських героїв. Це — невротична особистість, загнана переслідуваннями, він пробує діяти, весь час готується до дії, але нездатний подолати внутрішнє безсилля. Вся його потуга спрямована на будівництво хати і бажання родини, що є абсурдним в епосі імперського хаосу — епосі революції та воєн. Наскрізним у романі є едіпів мотив втраченого батька, що символізує втрачений родинний стрижень. Прокопу час від часу являється привид батька. Він, як і герой Гр. Тютюнника, прагне вчепитися за це ядро родинного міфу: «Якби ж я застав його! Може, поклав би він на плече свою важку руку, суворо, ніби відчіпне, дав би якесь напучення, посміхнувся б, ховаючи батьківське занепокоєння, і, на якомусь слові, на якійсь незабутній інтонації урвавши самого себе, сором’язливо пригорнув до грудей. Наскільки легше було б, наскільки більше було б упевненості, наскільки зрозумілішим стало б життя!»[1137]. Цього наївного сина переслідують різні інфантильні страхи (страх темряви, мерців, видінь), а особливо страх смерті, що загострився на війні. Він — не воїн, а селянин, якого змусили воювати, тому своєю меланхолійною безвольністю нагадує Андрюшу з новели М. Хвильового «Я (Романтика)». Це свідчило про актуальну в українському світі проблему фемінного чоловіка, якому понад усе потрібна родина як міцний осередок для становлення мужності. Однак спроба влаштувати родину у хронічному хаосі приречена на поразку. «Сумно ми, мабуть, виглядаємо, — говорить Прокіп Повсюда. — І всі, хто намагається зберегти в собі людину»[1138]. Ідеологічна синівська позиція Прокопа Повсюди зводиться до вибору між націоналістами і революціонерами-комуністами й утверджує ленінське вождівство як історичне право сильнішого імперського суб’єкта, який узурпує право на істину.
1136
Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К., 1992. — С. 149.
1137
Андріяшик Р. Люди зі страху. — К., 1966. — С. 48.
1138
Там само. — С. 184.