Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У шістдесятницькому письмі розгортається феномен романтизованої наївної любові, внаслідок якої несвідомий себе чоловічий суб’єкт прагне досягнути чистоти як зовнішнього дива, а не через процес внутрішнього самоочищення, тому й символізує в ідеалізованому об’єкті власну знайдену сутність. Наївний ерос як романтична проекція втілений у новелі Гр. Тютюнника «Холодна м’ята». Андрій, у минулому офіцер, у сімейному мікросоціумі почуває себе тотально пригніченим материнським суб’єктом, що нагадує потужний імперський: йому здається, що теща навмисне зустрічає його в сінях, аби загнати в куток, і цим остаточно принизити. Проти авторитарного імперського тиску сімейної структури постає романтичне кохання до школярки Лесі «з чистими, трохи сполоханими очима»[1132]. У дівчину проектується чоловіче бажання духовності, що відокремлює його від небажаного світу дружини і тещі. Однак це бажання вибратися з нестерпного «матріархального» світу в інший, вільний, відображає наївність романтика, який не усвідомлює реалістичної ситуації, в якій формується подібна сімейна структура.

Розглядаючи несвідому любов чоловіка до жінки як феномен романтичної проекції, психоаналіз піддає її сумніву через втрату трансцендентної цінності. Звуження любові до ідеалізованого об’єкта означає відпадання від Ідеї абсолютної істини, адже лише свідома любов передбачає потяг до нескінченої цінності, до абсолютного, до Бога, стаючи трансцендентною сутністю любові[1133], тобто любові, в якій людина виходить за власні межі у широкий світ. Тому повноцінна духовна мужність не може проявитися в несвідомій любові чоловіка до жінки, як і в несвідомій любові до вітчизни. А саме духовного розширення любові немає у творчій психології Гр. Тютюнника. Його душевна криза і самогубство пов’язані з цим обмеженням спонтанного лібідозного почуття, породженим тоталітарною епохою, яка утримувала національного суб’єкта від пошуку істини і глибинного самоаналізу, переконуючи, що абсолютної істини не існує як і потреби самоусвідомлення. Щоденник Гр. Тютюнника свідчить про відсутність у його пошуку цінності релігійної істини: «Істина — поняття історичне. Тисячі років людям твердили, а люди вірили, повторювали: бог створив людину. А виявилося зовсім навпаки: людина створила бога»[1134]. З цього «комунівського» світогляду Тютюнник так і не вибрався на пошуки позачасової істини, тому в його прозі найвиразніше проявилася симптоматика наївного шістдесятника. У 1959 р. ставлення до християнства українського наївного атеїста дають змогу збагнути ці слова Гр. Тютюнника: «Якщо вже закликати людину до боротьби за прекрасне, то треба насамперед озброїти її на цю боротьбу, інакше вона прокляне вас, дорогий письменнику, прокляне і назве шахраєм. Людство вже дало урок щодо цього. Воно вірило в прекрасного бога Ісуса Христа — вірило, аж поки не переконалось, що його нема»[1135]. Закономірно, що міфологізована батьківська фігура при відсутності релігійного і психологічного знання не витворила рятівного синтезу світоглядної мужності, що міг перевести українського сина на новий рівень розвитку. У постсталінських умовах на цій атеїстичній основі сформувався характерний для психоісторії української літератури меланхолійний характер.