Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Едіпова кризова проблематика у 60—70-ті роки тотально пронизує літературну свідомість. Вона закономірно постає й у творчості «батьків», зберігаючи, однак, сліди романтизації сталінізму. Помітна вона, наприклад, у романі О. Гончара «Собор» (1968), що став «батьківським» символом в епосі шістдесятництва. У ньому ідеальне робітниче селище Зачіплянка подано у світлі сталінської соцреалістичної утопії як ідеальна батьківсько-синівська єдність: «Батьки тут жили і синів, поженивши, оселяють біля себе, розбудовуються: на одній садибі по дві-три хати втискується, поруч із старими виростають нові будинки, міцні, биті із шлаку. Раніш, кажуть, жилося тут просторо, зараз тіснішає, проте Зачіплянка не горює, весело живе»[1123]. Як виняткова на тлі «золотого віку» едіпова опозиція постає через синівсько-батьківський конфлікт, що в образі сина представляє «батькопродавця» Володьку Лободу, а в образі героїчного батька — заслуженого металурга республіки. Оскільки головний конфлікт символізується як конфлікт руйнаторів і творців, то сучасний вандалізм пов’язується з винятково поганим синівством, при тому, що ідеальним батьком для соціуму залишається Ленін. Тому спроби романного аналізу причин синівської деструкції в національному світі є катастрофічно наївними, навіть порівняно з Гр. Тютюнником, адже йдеться про «батьківську» наївність: «Сучасний вандалізм — звідки він, звідки ця психологія браконьєрства? Коли у вирі революції доводилось руйнувати, у битвах із старим світом, тоді ще можна було якось зрозуміти, — битви мають свої закони… Стихія, вибух вікової ненависті… Та й тоді не зруйнували, хтось уберіг, може, здорова інтуїція народу вберегла та Ленін своїми декретами? І ось нині, серед устояного мирного життя, коли мистецтво покликане облагороджувати душі людські, пробуджувати потяг до духовного навіть у тих, хто встиг змізеритись, — в цей час приходить зачіплянський сірий-сірий герострат, пігмей із бульдозером чи вибухівкою…»[1124]. У спробі виявлення механізму причинності синівської деструкції О. Гончар дотримується, за словами сучасного критика Є. Барана, «найголовнішого принципу своєї творчості — напівправди»[1125], яка відповідає психосемантиці еволюціонуючого соцреалізму. Однак «батьківська» позиція Гончара у 60-ті роки сприймалася як втілення національної мужності, що надихала синів-шістдесятників, про що свідчила рецензія Є. Сверстюка «Собор у риштованні», в якій роман репрезентовано літературною спробою реставрації справедливості і гласності, одним із найгуманніших творів у нашій історії[1126]. Таке «синівське» захоплення стало можливим через забуття того, що саме О. Гончар став одним із перших успішних маргіналів і блазнів сталінської епохи, подолавши аристократичного О. Довженка. Тому його «Собор» міг означати стихійне, неусвідомлене спокутування, що засвідчила подальша конформістська позиція, зокрема панегірик комуністичній вітчизні у тексті «Твоя зоря» (1980) із супергероєм і соціальним (епічним) титанізмом, що ідеологічно нагадує про сталінізм.