Історія ГУЛАГу

Те, що робили в’язні, не завжди було матеріальним. Як би дивно це не звучало, в ГУЛАГу можливим було співати — чи танцювати, чи грати на сцені — протягом усього терміну. Це особливо стосується талановитих в’язнів у більших таборах, що мали марнославніших начальників, які отримували задоволення, хвалячись своїми табірними оркестрами і театральними трупами. Якщо начальник Ухтіжемлагу загорявся бажанням мати в себе справжню оперу — а з одним з них це було саме так, — то це означало порятунок життів десятків співаків і танцюристів. У найгіршому разі вони отримували для репетицій тимчасове звільнення від роботи. Важливіше те, що вони мали можливість повернути собі хоч якусь частку нормальних людських почуттів. «Виходячи на сцену, актори забували про безправність, про постійне відчуття голоду, про конвой, який із собаками чекав за воротами», — пише Олександр Клейн[1413]. Граючи в оркестрі Дальстрою, в’язень-скрипаль Георгій Фельгун «начебто дихав на повні груди повітрям свободи»[1414].

Іноді винагорода була навіть ще більшою. В одному з документів Дмитлагу міститься список спеціального одягу для табірних оркестрантів — тут були і високо поціновувані офіцерські чоботи, а також наказ начальникам лагпунктів забезпечити їх місцями у спеціальних бараках[1415]. Томас Сговіо якось побував у такому музикантському бараку в Магадані: «Відразу при вході, праворуч, була маленька кімнатка зі своєю пічкою. На дротах від стіни до стіни висіли онучі й валянки. Окремі койки були акуратно застелені ковдрами. Матраци і наволочки набиті соломою. Інструменти розвішані по стінах — туба, валторна, тромбон, труба і т. ін. Приблизно половина музикантів були кримінальними в’язнями. Всі вони мали легку роботу — кухарі, перукарі, робітники лазні, обліковці і т. ін.»[1416].

Однак для артистів-виконавців умови були кращими і в невеликих таборах, і навіть у тюрмах. Георгій Фельгун отримав додатковий пайок у пересильній тюрмі — після виступу перед групою злодіїв. Він пише, що відчуття його від цього було дуже дивним: «Ми на краю світу, у порту Ваніно… і ми граємо вічну музику, написану понад 200 років тому. Ми граємо Вівальді для п’ятдесяти горил»[1417].

Іншу жінку посадили у камеру, де була група співачок і актрис, яких через їхні таланти не відправляли етапами у табори. Побачивши, що вони ставляться до неї добре, вона почала переконувати їх дозволити їй виступати разом з ними, потім фальшиво заспівала і смішила їх. Під час подальшого перебування в таборах її колись прихований комічний талант заробляв їй додаткову їжу і допомогу товаришів по ув’язненню[1418]. Інші також використовували сміх для виживання. Дмитро Панін пише про професійного клоуна з Одеси, який увесь час у таборі виступав, знаючи, що якщо йому вдаватиметься смішити табірне начальство, то його не переводитимуть до штрафного табору. «Єдиною невідповідністю у цьому веселому танці були великі чорні очі клоуна, які, здавалося, благали про співчуття. Я ніколи не бачив такого емоційного виступу»[1419].