Історія ГУЛАГу

Тільки перед дуже небагатьма в’язнями стояло складне моральне питання «правильності» співів і танців у тюрмі. Однією з таких була Надія Йоффе: «Коли я оглядаюся на ці п’ять років, мені не соромно їх згадувати і немає приводу червоніти. Єдине питання — це самодіяльний театр… По суті, нічого поганого в ньому не було, проте… наші далекі предки у приблизно аналогічних обставинах відкладали свої лютні й казали, що в рабстві співати не будуть»[1424].

Деякі в’язні, особливо з інших країн, також мали сумніви з приводу цих вистав. Один в’язень-поляк, арештований під час війни, пише, що табірний театр було «створено для того, щоб ще більше руйнувати вашу самоповагу… Часом тут відбувалися "мистецькі" концерти чи виступи якогось дивного оркестру, але це робилося не для душевного задоволення. Швидше, це робилося для того, щоб показати вам їхню [радянську] "культуру", ще більше вас ослабити»[1425].

Водночас для тих, хто почувався незручно, брати участь у виставах і концертах було необов’язково. Дивовижно велика кількість політичних в’язнів, що написали мемуари — і в цьому може полягати пояснення, чому вони написали свої мемуари, — завдячують виживанням своєму таланту розповідати історії: розважати кримінальних в’язнів розповідями сюжетів романів і фільмів. У табірному і тюремному світі, в якому книжок було мало, а фільми були рідкістю, добрий оповідач цінувався дуже високо. Леонід Фінкельштейн каже: «Завжди дякуватиму злодієві, який у перший мій день у тюрмі побачив у мені цей потенціал і сказав: "Ти, мабуть, прочитав купу книжок. Розказуй їх людям, і дуже добре житимеш". І справді, жив я краще, ніж інші. Я мав певну популярність, певну славу… Мені траплялися люди, які казали: "Ти — Леончик-романіст, я чув про тебе в Тайшеті"». Через цей талант Фінкельштейна двічі на день запрошували до бараку бригадира, де йому давали кухоль окропу. На кар’єрі, в якому він тоді працював, «це означало життя». За його словами, Фінкельштейн виявив, що найкраще працює російська і зарубіжна класика: набагато менше слухачам подобалися його перекази сучасніших радянських романів»[1426].

Те саме пишуть і інші. У тісному і задушливому вагоні поїзда на Владивосток Євгенія Гінзбург дізналася, що «читати напам’ять дуже вигідно. Ось, наприклад, "Горе з розуму". Після кожної дії мені дають відсьорбнути з чийого-небудь кухля. За громадську роботу»[1427].