Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
… Тоді за отвором коридору, в другій стіні, східній, ми побачили того юнака, ув’язненого в кризі. Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті. Він був занурений у бурульник аж до ребер. Але він не зав’язнув стоячи, радше лежав, — близько трьох метрів над землею. Над ним ще звисав жмут мерзлоти із замкненою у ньому половиною гончарного круга; увесь той масив був приблизно півкруглим. На юнака в кризі ми відразу ж звернули увагу, проте заледве як хтось вигукнув: «Дихає!», і ми побачили хмарки пари перед посинілим обличчям, під звішеною на груди головою, прикритою волоссям у паморозі. Він жив. Дихав.
… Розкувати бурульник! Ми лиш могли настільки до нього наблизитися, щоб торкнутися нещасного, мороз накочувався гострими хвилями: глибший вдих, і душа в людині замерзає. Хтось вистрілив у стіну, за метр під ув’язненим. Куля застрягла в кризі; навіть тріщини не з’явилося. Що робити? Командир наказав розпалити вогнище під хлопцем. Ми звезли дрова і хмиз. Завдяки цьому можна було постояти там деякий час, підвести до стіни коня. Я мав ще трохи самогону, хотів напоїти нещасного із сідла. Він і далі був непритомний, звисав там безвольно. Я не міг відкрити йому рота, а влити до горлянки напій не було як, голова була опущена додолу, наскільки це було можливо згідно з анатомією; він лежав на тій кризі плечима до неба, обличчям до землі, наче притиснутий прозорими плитами знизу й згори, перш ніж устиг з-поміж них виповзти. Тоді я зміркував, що в кращому разі ми подаруємо йому ще кілька годин життя, — або скоротимо муки: чи був би то гірший вихід? Якби він дійсно міг отямитися перед смертю… Ті, хто гинуть від морозу, зазвичай просто засинають, ніби не усвідомлюючи неминучої смерти, так мені казали. То навіщо ж його будити? Половина його внутрішніх органів, кишківник, печінка, підшлункова залоза, нирки, мабуть, уже перетворилися на тверді шматки льоду. А що він дихає, — вже не людина, — то в трупа також продовжують рости нігті й волосся.
… Я провів рукою йому по грудях (він був у грубій конопляній сорочині), щоб упевнитися, доки сягає життя. Рука — тут Тадеуш Кожинський підняв праву руку до умбри лампи й розчепірив перед нею чорні кукси — зісковзнула до криги: може кінь поворушився піді мною, може я втратив орієнтацію в одуряючому холоді… я торкнувся криги. Й примерз. Я, мабуть, жахливо кричав, мені казали, що я волав, наче з мене здирали шкіру. Справді, шкіра відходила від тіла, як подертий папір. Кінь сполохався, відстрибнув і від криги, й від багаття. Я упав. Пальці, — він поворушив перед лампою тим, що залишилося від них, наче граючись відображенням тіней, — залишилися у кризі. Я впав на бурульку, вибив собі кілька зубів, розтяв шкіру. Тому й шрам.
Він нахилився до мене посміхаючись. Шрам викривлювався на його обличчі симетрично до позбавленої радости посмішки: груба лінія, наче слід після дуельної кулі.
— Мене відтягли. Обв’язали руку. Мороз запік рани. Напоїли тією горілкою, якою я хотів напоїти хлопця у кризі. Я спав. Уранці юнак уже не дихав, повіки, ніс, уста заросли йому темною памороззю. Я пішов туди з високим смолоскипом, випалив пальці з криги, вони відпали через кілька хвилин. Увесь великий палець, шматки трьох інших. За ніч вони встигли глибоко вмерзнути в бурульник. Чи відтиснулися у ньому наче їхні форми? Я придивився до великого пальця. Він був відкушений, сліди чіткі, порваний м’яз біля основи, а в ньому стирчав, затиснутий між кісткою і хрящем, зуб, мій кутній зуб, якого я втратив під час падіння.
Тадеуш Кожинський відчинив японську лаковану шкатулку. У ній лежав замшевий згорточок у формі й розміру цигари. Він вийняв його й акуратно розгорнув матерію.
Великий палець виглядав наче муміфікований, скам’янілий — рівномірно чорний, рівний, з нігтем, врослим у щільно й гладко натягнуту шкіру. Пан Кожинський перекотив його на замші, повертаючи до воскового світла гасової лампи інший бік основи великого пальця, де — я аж нахилився над столом — де з темної кістки стирчав жовтий корінь зуба.
Домашній годинник пробив пів на дев’яту.
Пан Тадеуш тихо засміявся. Я подивився на нього з подивом: чи пояснить він тепер жарт? Він не жартував, він сам дивився на великий палець з похмурою задумою.
— Я шукав оті вибиті зуби в траві й у грязюці, й у снігу, але не знайшов. Повернувшись, я про все доповів моєму майстрові, передав фото. Брати з Франції вже дуже цікавилися лютими, мене попросили зібрати подальшу інформацію. Спершу росіяни не вдавалися у прифронтових губерніях Криги до надмірної цензури. Я не міг приділяти цьому заняттю багато часу, але відколи люті дісталися до Варшави… — він підвів на мене погляд. — Що дослівно тобі сказали про батька?