Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
- Аурин! - благоговійно прошепотів Атрею. - Я хочу виявитися гідним Клейнода. Коли мені вирушати?
- Уже, негайно, - відповів Кайрон. - Ніхто не знає, скільки часу потривають твої Великі Пошуки. Можливо, вже навіть зараз вирішальною є кожна година. А тому попрощайся з батьками, братами і сестрами - і в дорогу!
- У мене нікого немає, - відказав Атрею. - Моїх батьків убив буйвол невдовзі після того, як я з’явився на світ.
- Хто ж тебе виховував?
- Усі жінки і чоловіки нашого народу, всі разом. Тому- то й назвали вони мене Атрею, бо в перекладі на Велику Мову це ім’я означає «Син Усіх».
Ніхто краще за Бастіяна не розумів, що це значить. Щоправда, батько Бастіяна, як-не-як, жив. А в Атрею не було ні батька, ні матері. Зате Атрею виховували всі чоловіки і жінки його племені, всі разом. Атрею був Сином Усіх, а в нього, в Бастіяна, по суті, не було нікого; Бастіян був Нічиїм Сином. Однак Бастіян зрадів, що — бодай завдяки цьому — в нього є щось спільне з Атрею, бо в усьому іншому подібності між ними, на жаль, не було: Бастіян не мав ані відваги Атрею, ані його рішучості, та й зовнішність у них була зовсім підмінна. Але тепер і він, Бастіян, зробив перший крок у Великих Пошуках, не знаючи, куди вони його заведуть і чим закінчаться.
- Ну що ж, - вирішив старий центавр. - Тоді краще, щоби ти їхав не попрощавшись. Я залишуся і все їм поясню.
Обличчя Атрею витягнулося і стало ще суворішим.
- Де я повинен розпочати Великі Пошуки? - запитав
він.
- Усюди і ніде, - відповів Кайрон. - Починаючи з цієї миті ти - сам. Відтепер ніхто не може тобі радити, що і як робити. І так буде аж до завершення Великих Пошуків. Хай би чим вони закінчилися.
Атрею кивнув.
- Прощавай, Кайроне!
- Бувай здоров. Атрею. І - щасти тобі!
Юнак повернувся і вже збирався вийти з шатра, та цен- тавр його окликнув. Коли вони стали один перед одним, центавр поклав обидві свої руки на плечі Атрею, подивився на нього сповненим поваги поглядом, усміхнувся і повільно промовив:
- Здається, я починаю розуміти, чому вибір Дитинної Царівни впав саме на тебе, Атрею.
Хлопець злегка нахилив голову, а тоді швидко вийшов.
Надворі, перед шатром, стояв Артакс, його огир, - весь у яблуках, невеличкий, наче дикий кінь, з короткими коренастими ногами. Проте це був найпрудкіший і найвитрива- ліший скакун, найкращий з-поміж усіх тутешніх коней. Артакс був усе ще осідланий і в збруї - таким його залишив Атрею, повернувшись із полювання.
- Артаксе, - прошепотів Атрею і поплескав коня по шиї. - Ми мусимо вирушати. Нас чекає далека, дуже далека дорога. Ніхто не знає, коли ми повернемось і чи повернемось взагалі.
Кінь кивнув йому і тихенько форкнув.
- Гаразд, пане, - мовив Артакс. - Але що буде з твоїм полюванням?
- Нас чекає незрівнянно більше і важливіше полювання, - відказав Атрею і застрибнув у сідло.
- Стій-но, пане! форкнув кінь. - Ти забув свою зброю. Невже ти збираєшся в дорогу без лука і стріл?
- Так, Артаксе, - відповів Атрею. - Відтепер я ношу на шиї Сяйво, а отже повинен бути беззбройним.
- Гей-го! - заіржав кінь. - Куди ж ти зібрався?
- Куди завгодно, Артаксе, - відповів Атрею. - Адже з цієї миті ми - у Великих Пошуках.
Почувши це, кінь рвонув з місця, і їх відразу ж поглинула нічна пітьма.
У цей-таки час у зовсім іншому місці Фантазії коїлося щось, чого ніхто не бачив і про що не здогадувалися ні Атрею, ні Артакс, ні навіть Кайрон.
Це діялося на одній вельми віддаленій пустизні. Зненацька нічний морок ще більше потемнів і зібрався у згусток, що своїми обрисами нагадував тінь. Невдовзі ця тінь стала ще щільнішою і перетворилася на велетенську, чор- ну-пречорну постать.
Чорнота цієї постаті виявилася такою густою, що навіть на тлі темної, хоч в око стрель, ночі посеред тої пустизни її було добре помітно.
Отож, імлиста постать здавалася велетенським тілом, кошлатим створінням із чорноти. Його обриси були все ще невиразні, але воно вже стояло на чотирьох могутніх лапах, а в його очах на величезній голові спалахували зеленкаві вогники.
Раптом чудовисько задерло голову - і застигло, принюхуючись.
Воно простояло так доволі довго. Далі, очевидно, вирізнило запах, який шукало, тому що з його грудей вирвався глибокий, тріумфальний клекіт.
Нараз воно кинулося бігти. Довгими безгучними стрибками страхітливе створіння мчало, безшелесне, неначе тінь, крізь непроглядну беззоряну ніч.