Без дозволу на розслідування

— Мати в школі, Арсене, — мовив. — 3 нею все гаразд.

— Угу, — я відчув, що йому важко підійти до головного, з чим прийшов до мене…

Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розглядав кінчик цигарки.

— Я все знаю, Арсене, — здмухнув попіл з цигарки. — Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу. Я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав, — Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим. — От і розповіла… Правильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ. — Балюк пильно глянув па мене, проникливо додаючи — Як Віра Матвіївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

— Не треба, Романе Гнатовичу, — нечемно перебив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку. — Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зрозумів, не маленький.

— От і молодчина — Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки. — А того чоловіка розшукай.

— Він з міста не виїхав? — висловив побоювання.

— Та ні, три роки тому мати з ним бачилась, — сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

— Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

— Тоді, — покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до вступу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюватись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм…

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком випила ліки, бадьорим голосом розповідала про нараду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, наче чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчував на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повернулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважаючи, що сльози полегшать її біль.

— Куртій десь працює?

— Не знаю, — Балюк міцно стис моє плече. — Тепер тобі все відомо, Арсене.

— Ще не все, Романе Гнатовичу.

— Як не все? — звів руді острішкуваті брови. — Ти хочеш… Як це по-вашому? Провести розслідування?

Я ствердно кивнув.

— Але ж майже двадцять років минуло! — сказав Балюк з відчаєм.

— Все одно шукатиму, — я рвучко звівся з місця і заходився загвинчувати свічку.

— Я б теж так зробив, — спроквола погодився Роман Гнатович. — Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допомогти?