Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Спасибі, нічим.
— Не забувай, що я колишній партизан, розвідник, — гордовито нагадав Балюк.
— Я пам'ятаю.
— І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовився з Гораком?
— Якось незручно, — я відчув, як спалахнули мої вуха. — Після всього…
— Н-да, ситуація… Скажу Саві, хай попросить Гаврила, — і довірливо, зичливо додав — Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.
Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група наткнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де йогоуранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й приніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.
— Оля бідова дівчина, зросла без матері, — стиха мовив Балюк.
— А ви пам'ятаєте її матір?
— Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схожа на неї, — він зітхнув й перестав креслити лінії. — Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сього покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну дитину… І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.
— А ви кажете — лагідна, — не стримав я іронії.
— Лагідна і чуйна, Арсене, — потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною. — Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.
Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом сусідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.
Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не застану вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.
Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувавсяз Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.
Оля не любила згадувати про неї. Тамувала образу.
Десь перед обідом задзвонив телефон.
— Добридень, Арсене, — привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.
— Ти в школі?
— Еге. Й обережно їдь. — Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала — Передай Куртію від мене привіт.
— Передам, мамо. Як ти себе почуваєш?
— Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!
Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.
Розділ восьмий
У полудень сонце нещадно пражило землю. Проте я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідометрі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кілометрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де наче пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скошених хлібів та мріли комбайни.
Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовляли гуму.
Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедровський… Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схованими за скельцями окулярів, і звичку потирати долоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не повернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, сказав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.
Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира… Мене аж пойняло морозом, і я мимоволі пригальмував мотоцикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.