Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
Усі здригнулися й пригнічено замовкли. Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що настрій в усіх був жахливий.
Я для годиться пошептався з Глібом і голосно, весело оголосив:
— Ось Гліб каже, що Племінник Григорій часто отак жартує: спершу замкне, а потім відімкне.
— І через який же час він відмикає? — спитав Покійник.
— Через годину. Максимум через дві! — бадьоро повідомив я. — А поки що давайте оглянемо околиці! Познайомимося із вартими уваги речами в цьому підземеллі… Щоб потім, коли ми вийдемо нагору, було що розповісти!
— А ми вийдемо? — спитав Покійник.
— Атож! Коли ми побачимо рідних і близьких, вони спитають нас…
— А ми їх побачимо?
Лампочка весь час вихоплювала з темряви обличчя Наташі Кулагіної. Вірніш, я весь час поглядав на Наташу.
— Кого ти найбільше любиш? — раптом спитала вона.
«Тебе!» — хотів я відповісти. Та вона б мені не повірила, бо це була неправда. Найбільше я все-таки любив маму й тата. Потім Костю… А вже потім її. Не міг же я про це сказати!
— Кого ти найбільше любиш? — повторила вона.
— Взагалі… Чи в нашому класі?
— Скажи ще: в нашій ланці! А ти кого?
— Маму.
— Я теж маму й тата.
— Ні, я не маму й тата, а саме маму. Я можу за неї вмерти. А ти можеш за когось умерти?
«Можу! За тебе!» — поривався вперед мій язик. Та щось йому заважало.
— Можеш? За маму?..
— Якось я над цим не замислювався…
— І правильно робив: найстрашніше для матері — пережити дітей своїх…
— Цю думку ти повинна занотувати!
— Яка ж це думка? Це істина. Оце і все… Тому я мушу виїхати на електричці о сімнадцятій нуль-нуль! Ти зрозумів?
— Так і буде! Я тобі обіцяю!..
Але як я виведу її з підвалу, — це було неясно. «О, коли б я щось придумав! — мріяв я. — Вона мене вважатиме визволителем, героєм, рятівником своєї мами, за яку вона ладна віддати навіть життя!»
— Те, що було тільки годину тому, здається зараз таким чудовим. Навіть прекрасним, — сказала Наташа. — Хороше по-справжньому цінуєш на тлі поганого. Ти помічав?
— Авжеж! Звичайно… Ще б пак! Скільки разів! Цю думку ти повинна занотувати!..
Наташа майже шепотіла. Але я схоплював кожне слово, бо коли вона до мене зверталася, слух мій ставав якимось особливим. Якби поряд у такі хвилини щось вибухало й гримотіло, я б цього не почув, а почув би тільки її голос.
«Дивна річ, — лізли мені в голову думки, — маму я люблю більше, але не думаю цілий день про те, що люблю її, А Наташу люблю менше, але думаю про це весь час. О, як багато в нашому житті незбагненного!»
Гостра спостережливість підказала мені, що Наташа розмовляла тільки зі мною. І це повернуло мені сили, які потроху починали вже вичерпуватись. Я знову готовий був жити, боротися, шукати виходу із становища. Точніше сказати, з підвалу!
Лампочка вихопила з темряви обличчя Покійника. Та краще б вона не вихоплювала: бліді губи його тремтіли.
Я вирішив оживити Покійника.
— Споряджаємо рятувальну експедицію, — проголосив я.
— Самі себе будемо рятувати? — пробелькотів Покійник.
— Так! І ти разом зі мною підеш попереду! Десь тут має бути вихід. На крайній випадок, ми будемо пробиватися крізь стінку. Як у «Графові Монте-Крісто». Ти пам'ятаєш, Покійнику? Едмон Дантес і абат Фаріа пробилися один до одного. А це ж було не на дачі, а в замку Ів: там мури міцніші!
— Їх обох годували. А ми помремо від голоду.
Принц Датський поклав руку на плече Покійникові. Гліб, здавалося, вивчав долівку, якої не було видно.
— Адже Алик сказав нам, що Племінник Григорій жартуватиме якусь годину чи дві, — пояснила Миронова.
Тільки вона, мені здавалося, зберігала абсолютний спокій. Тепер вона вбачала командира в мені, а команди хвилюватися я не давав: вона й не хвилювалась.
— Атож, Племінник відімкне двері. Ти маєш рацію, — сказав я Мироновій. — Але ми не повинні чекати на його допомогу. Звільнитися власними силами — ось у чому завдання!
Наташа усміхнулася — ледь-ледь, і, хоч навколо панувала півтемрява, я помітив її усмішку. Ну звичайно: я промовляв, як з трибуни. Але ж треба було підбадьорити, піднести дух!
— А може, краще кричати? — запропонував Покійник. — Хтось та почує…
— На дачі ж… І в селищі теж… — сказав Гліб. Він раптом знову перестав договорювати фрази.
— Ходімо! Вперед! — сказав я. Узяв Покійника за руку, і ми рушили. Мені хотілося взяти за руку й Наташу, але я не наважився.
Ми йшли підземеллям. Зверху падали крижані краплини. Ноги провалювались в підступні заглибини. Чорний морок оточував нас, як змовник. Непевне світло тьмяної лампочки лишилося в неясній, похмурій далині… Ядучий дух вогкості вже не радував мене, і мені не хотілося дихати на повні груди.