Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
«Читати детективні історії — це зовсім не те, що брати в них участь, — міркував я. — Я хотів гратися в щось страшне, а тут справжнісіньке страхіття спіткало всіх нас Тільки я не повинен показувати, що теж хвилююсь… Чи прийде Племінник Григорій? Чи відімкне двері? І навіщо він їх замкнув? Навіщо?! А що означають його слова: «Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? Ось тепер і знатимеш!»
— Покійник!! — скрикнув Покійник.
Він увесь тремтів. «Мабуть, збожеволів, — подумав я, — Нерви не витримали».
— Простягни… Ти одразу… Як я… — Верхні його зуби не попадали на нижні. І він, як Гліб, не дотягував фрази до кінця.
Я простягнув руку й намацав… скелет. Він стояв у темряві. Ребра й череп… Уже не намальовані, а найсправжнісінькі…
— Назад! — крикнув я.
Ми кинулися назад, на непевне світло тьмяної і похмурої лампочки. Але тепер вона здавалася нам цілим сонцем.
І враз у мене майнула думка: «То ось як загинув той Дачник! Ось куди він зник!..»
Невже і нас чекала та сама лиха доля?
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому ми знову знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями
«Отже, доля забажала, щоб я збагнув і розгадав страшну таємницю старої дачі, але таємниця загине разом зі мною», — ця думка примусила мене похолонути. Але вже наступної хвилини я відігрівся, усвідомивши, що не маю права піддаватися страху ні на мить! Поряд була Наташа й інші… Я повинен був їх урятувати. А поки що піднести чи хоч трошки підтримати їхній дух!
Ніхто не довідався про мій здогад. Я лишився з ним сам на сам.
Приємно бути сам на сам з легкими думками. А от коли тебе обсідають важкі, хочеться навпаки, не залишатися з ними віч-на-віч, а з кимось порадитися, поділитися. Але порадитися я не міг!
Я мусив приховувати правду.
— Ніякого скелета не було! Покійникові здалося…
— Як то не було? — пробурмотів Покійник. — А ребра?..
— Галюцинації! І тільки.
— Які ж галюцинації… у темряві?
— Ти гадаєш, бувають тільки зорові галюцинації? О, який ти наївний! Бувають і слухові. І, як би це сказати… дотикові.
— Навіщо ж ти в такому разі крикнув «назад»?
— Щоб твої галюцинації не передалися іншим. Погані приклади, сам знаєш…
— Виходить, я що ж… збожеволів? — Губи в Покійника затремтіли.
Принц Датський обійняв його за плечі.
— Усі ненормальні вважають себе нормальними, — сказав Принц. — А нормальним часто здається, що вони ненормальні. Отже не хвилюйся. Ось послухай, мені спали на думку деякі рядки. Може, тобі буде приємно?
І він почав декламувати, хоча ніколи досі своїх віршів уголос не читав:
Принц Датський обвів усіх соромливим поглядом. Але ніхто не веселився. Ніхто, крім мене.
— Чудово! — вигукнув я. — Ти дуже вірно відобразив наш загальний настрій!
Слідом за мною усміхнулася Миронова. Інші не усміхалися.
— Які ж галюцинації? А ребра? — все ще сумнівався Покійник.
Я відвів його убік.
— Покійник, будь же людиною! З нами жінки. Подумай про них.
— Виходить, це той самий… Дачник?
— Скелет Дачника. Так я гадаю. Усе, що залишилось… Але ні слова про це… З нами жінки… Знайди в собі сили!
— Я пошукаю… — сказав блідий Покійник.
— Фактично ми з вами перебуваємо в кабінеті письменника! — вигукнув я, звертаючись одразу до всіх. — Покійник недавно повідомив нас, що якийсь грецький філософ творив у бочці. Ви чули? А Гліб Бородаєв творив у підвалі! Поки Племінник так по-дурному жартує, давайте влаштуємо виїзне засідання нашого літературного гуртка. Просто тут, біля робочого місця письменника. Біля його, так би мовити, верстата! — Я трохи підняв колишній садовий столик, потрусив ним у повітрі і поставив на місце. — Покійник, Принц і Миронова нехай що-небудь напишуть. На тему дня! Вони це швидко роблять.
Миронова підняла руку н сказала:
— Принц уже…
— Нічого, напише іще. Адже йому це недовго! А Гліб пригадає якусь історію з дідусевого життя.
У Наташі на руці був маленький годинник.
Інші школярі, які носять годинники, весь час про них пам'ятають, тільки те й роблять, що задирають руку, наче завжди кудись поспішають. А Наташа поглядала на свого годинника непомітно: просто опускала очі.