Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Разом із тим, найбільш принизливим було ставлення до України як до харчового придатку Росії. На відміну від Росії, де «комбеды» (комітети бідних селян) існували паралельно з сільськими совітами та передусім мали свої економічні повноваження, українські комбіди діяли як незалежні органи за відсутності совітських сільських рад та «деякий час мали у своїх руках усю повноту влади»[156]. Ленін також надіслав до України свого найефективнішого реквізитора зерна Олександра Шліхтера з наказом відправити до Росії п’ятдесят мільйонів пудів (один пуд — це трохи більше ніж 16 2/3 кг). Натомість, як пізніше пригадував сам Шліхтер, вилучити можна було лише 8,5 мільйона пудів, і дві третини з них мали залишитися в Україні для того, щоб прогодувати міста та Червону армію. Що стосується труднощів із вилученням зерна в селян, то він писав: «Образно висловлюючись, можна сказати, що кожен пуд заготовленого зерна було забарвлено краплями крові робітників»[157]. Загони з вилучення зерна, комбіди, силою насаджували колективізацію сільського господарства, водночас Червона армія вимагала від сіл новобранців до своїх лав, що викликало ненависть українського селянства до радянського режиму. Кількість повстань на селі стабільно збільшувалася щомісяця[158].

Разом із тим на самому початку п’ятаковщину зустрічали з масовим ентузіазмом. Здавалося, що практично всі радо вітали нову совітську владу[159]. Зрештою, та система, яку Ленін тільки-но описав у своїй «Державі та революції», була докорінно демократичною, майже анархічною. Ця його праця не лише санкціонувала федералізм, вона навіть передбачала структури, які запобігали б надсиланню чиновників із центру та насадженню їхньої волі місцевим органам влади[160]. Такі позиції, вочевидь, приваблювали тих, хто сподівався на українське самовизначення в межах радянської держави, а такі сподівання поділяли мільйони людей[161]. Однак політична поведінка Леніна не дає нам жодних свідчень на користь того, що він бодай колись серйозно сприймав ті положення, які сам і проголосив. Коли якась урядова структура ухвалювала рішення, яке суперечило його позиції, він просто переконував себе, що це — справа рук «контрреволюції», та вживав проти неї відповідних суворих заходів. Він також не відчував ніколи жодної суперечності між власними словом і ділом, коли наказував місцевим органам влади, що робити, або відправляв своїх людей перевірити, чи його накази виконано. Справді, багато в чому самé виживання його уряду залежало від таких дій. Також правда, що в Росії «совіти» таки існували як урядові органи, хоч би якими обмеженими ставали згодом їхні повноваження. У п’ятаковській Україні обрані совіти мали замінити собою революційні комітети — ревкоми — лише після того, як у країні остаточно наведуть лад[162]. Цього так і не сталося — за винятком кількох великих міст та передмість. Напередодні Всеукраїнського з’їзду рад у березні 1919 року було створено деталізовані інструкції, у яких визначено норми представництва та кількість делегатів від різних совітів[163]. Проте коли з’їзд уже зібрався, більшість його делегатів мали мандати від ревкомів, прямо призначених партійними органами, оскільки совітів, котрі змогли б обрати та надіслати своїх делегатів, бракувало[164].