Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Пояснивши погіршення українсько-російських відносин, яке призвело до війни, Шахрай наголосив, що більшовики співпрацювали з Радою під час жовтневого конфлікту проти військ, лояльних до Керенського, і нарікав на зростання «українського шовінізму» не менше, ніж більшовицького, особливо на те, що, підтримуючи Каледіна, «Центральна Рада стала… на бік контрреволюції, можливо, і всупереч волі її керівництва». Після опису І Всеукраїнського з’їзду совітів у Києві й постання совітського уряду в Харкові він пояснив масову втрату Радою підтримки як здебільшого спричинену земельним законопроектом, що за умови ухвалення дозволив би мати до 40 десятин землі в приватній власності. Шахрай визнав, що втрата підтримки Ради перейшла не в підтримку совітів, а лише у вельми поширену настанову, що між Радою й совітами не було жодної відмінності[182].

Шахрай став критикувати більшовицький шовінізм, коли звернув свою увагу на першу совітську окупацію Києва та її наслідки, стверджуючи, що конфлікт відносин між керівництвом совітської України й місцевими совітами був не просто наслідком чиїхось амбіцій, а результатом принципового ставлення до українського питання. Коли сформувався уряд совітської України, жоден розумний більшовик не виступив проти нього. Робітники Донбасу вороже ставилися до ідеї політичного підпорядкування урядові України, навіть якщо він буде совітським, тоді як більшість більшовиків були теоретично цілком готові прийняти совітський український уряд. Проте невдовзі стало зрозуміло, що вони вважали себе відповідальними лише перед Москвою[183], а не перед яким би то не було українським політичним центром. Причина полягала в тому, що неукраїнські робітники не мали жодного інтересу в створенні окремого українського політичного центру. Як результат — анархія кількох совітських урядів-конкурентів, чиї території впливу частково збігалися і які змагалися за людей, продовольство та інші ресурси. Цей адміністративний хаос був важливим фактором у відчуженні українських мас від совітської влади. Та все-таки, попри свою неорганізованість, більшовики змогли чинити опір німцям упродовж трьох місяців[184].