Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Створення Комуністичної партії (більшовиків) України, яке було проголошено в травні 1918 року на Таганрозькій нараді[115] (останньому бастіоні комуністів в Україні), було насправді запізнілим. Одночасно з цим оголосили про саморозпуск радянського уряду України[116]. Більшовики розділилися на три ворожі одна до одної фракції. «Катеринославці» під проводом Еммануїла Квірінга, мабуть, найбільше шкодували про втрату своєї Донецько-Криворізької Республіки[117] та найменше вірили в корінні українські революційні сили. Вони відчували, що найкращою стратегією є вичікування — дождатися сподіваної перемоги німецької революції, унаслідок якої з України пішли б німецькі війська, що дало б змогу вкотре вторгнутися військам совітським. Чекаючи на це, вони віддавали перевагу організаційній роботі в профспілках, спрямованій на планування повстань, які, втім, на їхню думку, теж були приреченими на провал. Вони вважали, що навіть коли Україні й знадобиться окрема комуністична партія, то вона має бути лише регіональною організацією російської комуністичної партії, до назви якої варто просто дочепити слова «на Україні». «Кияни» під проводом П’ятакова хотіли негайно готувати збройне повстання, а отже — зробити партію більш незалежною від Москви, та пропонували територіальну назву «Комуністична партія (більшовиків) України» — КП(б)У. Невелика «полтавська» фракція під керівництвом Василя Шахрая пропонувала назву «Українська комуністична партія (більшовиків)»[118]. Розв’язати ці питання й провести відповідні переговори допоміг Микола Скрипник, котрого перед тим відрядили до України як особистого емісара Леніна[119]. За його пропозицією ухвалили назву КП(б)У, а керівником апарату цієї організації обрали П’ятакова. Нову партію навіть мали представити в Комінтерні[120]. Проте ця партія навіть не задумувалася як по-справжньому незалежна структура: рішення Таганрозької наради треба було надіслати Центральному комітетові Російської комуністичної партії, що затвердив їх 3 травня[121]. Перший з’їзд було проведено в Москві в липні; П’ятаков контролював організацію, розроблялися плани збройного повстання, які мали відбутися під гаслами відродження совітської України та її союзу з совітською Росією[122]. Тим часом совітська Росія використовувала «нейтральну зону» між своєю територією та Українською Державою (Гетьманатом), щоб організувати й озброїти дві дивізії для повстання[123], яке було заплановано на серпень і завершилося цілковитим провалом. За винятком кількох повстань, що спорадично спалахували і які було ефективно та негайно придушено, заклики П’ятакова до збройних виступів як такі просто проігнорували[124]. Це зумовило тимчасовий відхід у тінь самого П’ятакова та його київської групи в партії на II з’їзді КП(б)У в жовтні. Із благословення Леніна керівництво на себе взяли «катеринославці» на чолі з Квірінгом та Яковлєвим-Епштейном. Фракція Квірінга включила «київську меншину», всупереч її волі, до Центрального Комітету. Збагнувши свій статус як політичної меншини в межах партії, сам П’ятаков та його прибічники навіть відмовилися брати участь у голосуванні. Усі резолюції з’їзду відповідали баченню «катеринославців»[125]. Проте домінування русофільської фракції довго не тривало. Перемир’я в листопаді 1918 року завершило Першу світову війну поразкою Німеччини, тож було зрозуміло, що Гетьманату, який тримався на німецьких багнетах, лишилося існувати лічені дні. Настав час для революції. Готовою на це, з огляду на притаманний їй авантюризм, була лише «київська» група комуністів. П’ятаков скоро знову опинився при владі.