Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Поведінка петлюрівського отамана Болбочана суттєво покращила подальші перспективи більшовиків в Україні. Після взяття Харкова в середині листопада 1918-го року Болбочан не дозволив створити місцевий Совіт» робітничих депутатів. Коли цей орган створили без його дозволу, він намагався його всіляко придушити. Робітники відповіли на це загальним страйком і навіть ненадовго взяли місто під свій контроль. Коли в середині грудня Болбочан знову повернув собі контроль над містом, він відстрілював усіх робітничих ватажків, яких тільки міг знайти, і так змусив увесь робітничий рух піти в підпілля[143]. Його жорсткі методи викликали таке невдоволення серед робітників та інших радикально налаштованих верств населення, що, як писав Винниченко, «цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому лівобережжю авторітет і вплив Директорії»[144].

Більшовицьке вторгнення до України розпочалося під приводом громадянської війни між режимом П’ятакова та Директорією. Після того як Директорія 16 січня оголосила Росії війну, не було вже особливого сенсу вдавати, ніби це щось інше, ніж війна за розширення кордонів совітської Росії, яка вважала Україну просто однією зі своїх провінцій. Уже 9 грудня 1918 року ЦК РКП телеграфував своїм колегам із КП(б)У[145], які тоді перебували в Курську, що ЦК надсилатиме свої накази безпосередньо державним органам совітської української держави, а не через КП(б)У[146]. У номері «Известий» за 24 грудня було оприлюднено заяву російського Комісаріату закордонних справ про анулювання Брест-Литовського договору та про те, що РСФСРР більше не визнає Україну незалежною державою[147]. Щойно в Україні було встановлено режим П’ятакова, усі органи керувалися безпосередньо постановами Совнаркому, так само як і рішеннями та вказівками совітського уряду України[148].

Ані П’ятакова, ані Раковського не можна звинувачувати в російському імперіалізмі чи навіть націоналізмі у звичайному сенсі цих понять. П’ятаков був послідовником Рози Люксембурґ, яка вважала геть усі прояви національних прагнень контрреволюційними, а Раковський не мав жодних сентиментів, які можна було б назвати імперіалістськими. Попри це, навіть якщо за своїми сентиментами вони не були російськими імперіалістами, їхня відмова визнати правомірність українських національних прагнень ставила їх у такі умови, у яких їхні політичні ролі практично нічим не відрізнялися від ролі російських імперіалістів. Мабуть, їх можна назвати «імперіалістами за замовчуванням», бо все, що вони робили, мало неприємний присмак ворожості до української національності загалом та українського селянства зокрема. Раковський публічно заявив, що визнання української мови офіційною мовою в Україні буде «реакційним» заходом, який піде на користь лише куркулям та націоналістській інтелігенції[149]. Українські політичні партії, включно з тими, що прийняли радянську політичну платформу та вітали вторгнення Червоної армії, було відсунуто від політичної участі в усіх подіях, що змусило їх відкрито протестувати[150]. Лише боротьбисти, українська група соціалістів, політикою якої було співпрацювати з більшовиками за всяку ціну, змогли функціонувати легально[151].