Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Пшол! — кричить Надя.
Вона неймовірно соромиться, дуже боїться. В її очах з’являються сльози.
— Геть, — кричить вона. — Нахаба! Женя! Іди геть.
Але Женя не думає нікуди йти. Він мне її, ломить і тільки якась нагода визволяє дівчину; тоді вона виривається, біжить на спотикача сходами і перелякано б’ється до дверей Маніної кімнати.
Розчервонілий, розхвильований Євген регочеться на ціле горло. Він ще підбіжить, бувало, під самі двері до дівчат і крикне: “Лови її!”
Без цього життя було б нецікаве. Ввечері падає дощ, горить нафтова лямпа, на столі лежать підручники, Іванов, Лєсгафт, коментарі Овідія... Пара книжок замішані до цієї колекції, а між ними поганий переклад “Так говорив Заратустра”. Вітер свистить за вікном, і краплі дощу тарабанять у шиби. Електрична жарівка освітлює надворі два молоді клени, що нашвидко збувають своє листя.
Для учнів це жорстокі дні. Передовсім, що тяжко приїхати з дому. Тоді вибувають продукти і гроші. Все то йде, тікає, горить, а їсти хочеться, а грошей треба, і ніхто ніде в цілому світі не розуміє цих скрутних обставин.
Господиня в той час нагадує якусь Ксантипу. З довгим, гострим, осідланим в окуляри носом, вона кожного ранку, в полудень і ввечері входить і те саме повторює: — Щось довго не приїжджають ваші “папа”... Громе ясний! Хлопці і самі знають, що довго. Нащо тут ті нікчемні натяки. Одного разу вона каже: — А знаєте? Немає вже хліба... І сахару... І сахарини немає...
Хлопці беруть це до відома, лягають мовчки, загортаються у свої тонкі ковдерки і сплять. До речі, вони цим ані трохи не переймаються. Дасть Бог день, дасть і “пищу”...
На другий день встається не охоче, бо до свідомости доходить факт, що все-таки хліба нема, сахарини нема... Нема! А надворі ллє. Годинник за стіною б’є сьому, двері відчиняються і входить господиня. Приносить жовтий, прозорий чай у шклянках і свій свіжий, чорний хліб... — Вставайте, вставайте! Пора до школи...
Встають, миються, п’ють гіркий чай, їдять свіжий хліб, надягають тонкі плащики, зводять ковніри і виходять під дощ.
Не йдуть, а біжать. Під ногами хльостко, бризкає вода. В черевиках дедалі вогкість збільшується. Біжать попід мури ліцейського саду, де крякають ворони і кав’ють галки. Все навкруги в тумані. З вивіски пекарні Шнайдера барвисто і привабливо посміхаються гори булок, калачів та солодких тістечок. Маляр поробив їх ніби живими. Вони готові зірватися і скочити просто в рот.
Директорська вулиця, нерівний хідник, трапляються люди під парасолями. Добігають до школи і дивуються, що на дворі тиша, скрізь порожньо. Виходить сторож Павло з мітлою, щоб відмести воду, що затікає до сутеренів, бачить обох героїв і прорікає: — Ге-ге, козаки! Вже йдуть занятія!
— А, у нас Варвара Сергіївна! — виривається в обох та сама згадка. Зупинилися. Стій! Треба розважити.
А Павло добавляє:
— У вас, здається, директорова... Ге-ге!..
Цього цілком вистачає. Варвара Сергіївна... Вона, напевно, пішле їх на розмову до директора... А що? А як? А чому? Ні. Це вже краще піти та захворіти одразу та виманити у Волобуєва якесь свідоцтво, ніж всі ті запити. І хлопці на цьому стають — вертатись. Нічого іншого не залишається. Ідуть. Дощ ллє та ллє, в черевиках уже мокро, на плечах також. У парку так само крячуть ворони.
І невже вони прийшли останніми?
— Як це так сталося, Василю? — питає Євген.
— Як... Спізнились та й усе, — майже сердито відповідає Василь.
Ні. Вони ще не останні. Проти гімназії Алєксиної зустріли ще двох. Це дівчата з четвертої кляси Кира і Мира. Нерозлучні близнята. Перша чорна, друга біла, перша в червоному беретику, друга в білому. Хлопці сміються. У них появляється своя учнівська химера.
— Пізно, пізно! — кидає зловтішно Євген так, ніби це не він, а тільки вони спізнилися.
Дівчата зупиняються.
— Направду пізно? — питає сміливіша Мира.
— Направду! Кругом і марш, як не хочете мати розмов з директором...
Всі стоять. Дівчата з парасолями і в кальошах. Це щось інше... їм не тече бодай за комір...
— Хто у нас на другу лекцію? — питає Кира Миру.
— То ж Варвара Сергіївна, — відповідає Мира.
Вертаються. Ні, вони не йдуть... Варвара Сергіївна... І як це так сталося?
Всі йдуть нерішуче. Всі мовчать. Ніхто не має потрібних слів для такого моменту. Не доходячи до окружного суду, дівчата раптом зупиняються.
— Полька! — шепче одна з них.