Юність Василя Шеремети

Всі, що йшли ранком до уряду, чи до роботи, чи по науку, чи кудись інде; всі, кому треба було раніше встати, а особливо замітачі вулиць, всі вони мусіли звернути увагу, що по хідниках, по нерівних бруках вулиць і вуличок, по подвір’ях, що мають загорожу, на церковних майданах, а особливо на базарі та скверику перед ліцеєм, лежить під ногами безліч різнокольорових папірців. Вони мокрі і пошарпані валялися під ногами, чіплялися до підошов, липли до гладенького каменю бруку. Кожний з них має якесь число — один чи п’ять, чи вісім, чи двадцять два. Дощ, мабуть, був дуже зливний, а вітер мав справжні пазурі, коли ті папери такими купами опинилися просто на бруку. Тільки де-не-де залишились іще сині або жовті плякати на своїх місцях. Великими літерами горіло на них: “Українці і Українки!”. Дощ їх не змив, і вітер старанно, мов щось заборонене, оминав...

Василь Шеремета прокинувся, як звичайно, рано, а можливо ще й раніше... Спав погано, кашляв, пчихав і обливався потом після вчорашнього липового чаю, яким напоїла його господиня. Те саме було і з Євгеном. І він спав погано, і він кашляв, пчихав і обливався потом, і прокинувся раніше, ніж звичайно. А прокинувшись, простягнув перед собою руки догори і захоплено викрикнув:

— Ах, Вася, Вася!

Дуже добре розумів його Василь. Знав він, до кого звернені ті оклики. Він виглянув через вікно і просто перед вікнами на паркані біля колодязя побачив жовтий плякат. “Українці і Українки!” з великим знаком оклику. Що там хочуть від тих українців і українок? Василь не може лежати і спокійно хворіти. Він натягає штани. Він мусить бути на вулиці там, де всі, де плякати. Євген побачив цей запал і собі встає. Як може він лежати і хворіти. Він готовий краще вмерти, аніж лежати тут і не бачити Міру. Вона ж, напевно, прийде сьогодні до школи і, напевно, захоче з ним бачитись. Господиня несе чай і пропонує їм полежати. А! Де там полежати... То ж сам директор казав. А! Що там сам директор! Обидва встають, обидва одягаються, беруть підручники та йдуть. Не йдуть, а широко, мов на параді, і гупають. Сьогодні вони, напевно, не спізняться...

Йдуть і бачать те саме, що всі бачать. Папірці, папірці, папірці!.. Ціла повінь папірців. Різні на них числа написані і все до українців та українок, до шановних і хвальних, до дорогих братів і сестер, до мужніх громадян і громадянок. Стільки вигуків, аж слина котиться, і язик в роті від солодощів тане.

У школі вже галас. У роздягальні гурт шостиклясників, а в центрі Прокіп Шпачук. Це вперше бачать його в такому натовпі і в такому піднесенню. Він щось завзятюще говорить і при тому регочеться. Тут таки і старший Гнатюк. І його це дуже захоплює. І він говорить та сміється. При цьому всі сміються і всі веселі, ніби перед ними хто якусь грає комедію. Але нічого особливого не було. Василь прийшов і почав, як звичайно, спокійно та поважно роздягатися. Від учора він став ще спокійніший та ще поважніший. Здається, це не Василь Шеремета, учень шостої кляси, а якийсь пан професор математики. Поважність, байдужість, спокій. Його помітив Прокіп Шпачук. Вирвався з гурту і відразу до нього.