Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Вони мусіли досить довго ступати. Виявилось, що Настя мешкає геть там аж за станцією, далеко, за містом, за зрубом, за горою, біля старої копальні. Цього Василь не знав і ніколи б не догадався. Він був здивований, коли за півгодини ходи Валя Лискевич вказав йому недокінчену й розбиту стрільнами війни велику цегляну будову без вікон, без дверей, над котрою стирчав у небо здоровенний димар.
— Там вона мешкає, — сказав Лискевич.
— Де там? В руїнах? — дивується Василь. Навкруги жодної будівлі. Праворуч поле й лука, ліворуч схил гори, якась зарва, далі зруб, на зрубі червоне стернисько гречки та пара великих насінників ясинини. Кілька білих кіз вештаються між оброслими пагонками пнями.
І тільки під самим рудим муром Василь помітив кілька невеличких вікон, за котрими висіли білі серпанкові занавіски, а малі з нефарбованих дощок двері вказували, що тут вхід до цього своєрідного палацу.
— Вона якраз тут мешкає, — сказав Лискевич і застукав у двері.
По короткому часі двері відчинилися, і на порозі стояла старша, з поморщеним лицем, жінка. Рукави у неї закачані, на обличчю сліди борошна. Голос її лагідний і добрячий.
— Чи панна Настуся вдома? — питає Лискевич. Жінка з хвилинку на нього дивиться і відповідає:
— Вдома... Прошу! Зайдіть... Але вона зайнята. Почекайте ось тут, я зараз спитаю...
Опинилися в невеликому білому просторі. Білі стіни, білі фіранки, біла з округлими спинками постіль. Над ліжком Мати Божа католицька, навпроти недомальована акварелька гори Бони. І все те — капелюшок, фото в золотих рямцях і черевики під ліжком, все свідчить, що тут, власне, те місце, де мешкає “вона”. Прекрасна Олена, Венера, що вийшла з піни моря, казка, яку оповідає життя. — Настуню!.. До тебе прийшли, — чути голос старої. — А хто? — падає там десь питання, і цього цілком досить, щоб живий, знаний звук ствердив присутність її. Василь Шеремета переживає. Він переживає все. В його життю кожний новий крок мусить пройти через його душу. Він намагається себе тримати, чути час, бачити барви, але нутро його, дух, плоть, нерви і серце виконують свої делікатні функції.
Інший Валя. Цей поводиться по-своєму. Посмішки, слова, рухи.
— Чи дозволите знати, хто прийшов? — питає з-за стіни протяжно Настя.
— Не дозволимо, — каже Валя.
— Валя! Чую... А другий хто?
— Не скажемо, — басує Валя.
— Та скажіть! Ви ж знаєте, що жінки цікаві. Вийти я зараз не можу... Прошу хвилинку зачекати.
Увійшла стара, принесла синіх поморщених сливок... Прошу... Частуйтесь... Вони вже трохи перестояли, але смачні...
Так. Сливки смачні. Солодкі й соковиті. Василь їх бере обережно. Він бачить акварельку на стіні. Скромні чисті, теплі барви
— барви меланхолійної осени, позлітка, нанесені обережною рукою, промені згасаючого сонця, поблідла синь неба. За стіною цокає годинник... Цок-Цок! Цок-цок!..
Зовсім несподівано входить Настя. Свіжа, як звичайно, у скромній сіро-синій суконці. Очі сяють і сміються.
— А! Ви? Василь? Вітаю! Не сподівалась... От вже кого, кого, але вас не сподівалась... Яким таким чудом? Сідайте... Там, там
— де є місце і вибачайте, що примусила чекати... Я місила діжу. Ну, що там у вас? — Настя радіє щиро. Це видно з усього. Голос її звучить якраз так.
— Брат мій, якого ви маєте честь знати, передає вам ласкаво оце запрошення, — почав був Валя.
— Брат ваш, якого я маю честь знати, міг це запрошення передати мені особисто, — в тон Валі відповіла Настя.
— Просив уклінно пробачити йому, бо ще сьогодні мусить бути на місці своєї діяльности у славному місті Шумську...
— То він вже у Шумську?
— Так. Вчить дітей Ізраїля польської грамоти.
— Дуже похвально. Дякую. Коли це і де це та вечірка?
— В ліцеї... Там ось написано. У так званій колоновій залі ліцею. Вас просять прибути. Вальс, мазурка, па-д-еспань, джімі...
Настя сміється, Валя вдоволений, Василь напружено червоніє і мужньо мовчить. Він вже втратив темпо і почуває, що не здожене його. Валя натомість цілком у формі.
— Ну, а ви? — це Настя до Василя. — Я вас чомусь не бачу...
Василь не знає, що на це відповісти. Рішає казати звичайні
речі.
— Я ходжу кожного дня до школи.
— А що там “Юнацтво”? — питає Настя.
— Нічого. Так... Ще не сходились.
— Буде журнал?
— Думаю, так...
— Ах, мені страшенно подобається Козенко. Чудовий. Як він мене чудово не любить! Перекажіть йому мої слова.
— Перекажу.
— А ви, Василю, заходьте до мене частіше. В неділю чи в свято... Підемо в наші гори... Ви ж іще не знаєте... У нас тут фйорди, Норвегія... А як тут чудово, як зірветься буря. Цілий цей палац наповнюється свистом, і мені відразу згадується “Вій”. Я немов філософ Хома Брут у спідниці. Але я це люблю. Мені імпонує певна дикість, щось не таке, як скрізь і завжди. Тільки інколи скучно...