Юність Василя Шеремети

Євген на шпилю свого щастя. Мира! Боже, Мира! Вона вже, без сумніву, “його”. Він уже в уяві ходить з нею до монастиря, запрошує її до кіна, за місто, на Бону і хтозна-куди. Він уже весь в її полоні, і Василь примушений вислухати все, що стосується Мири...

У Василя також піднесений настрій. У нього виникає геніальна думка. Він же пригадав, що Фройко, торговець пашнею, має для нього кредит. Сам батько дозволив. Це всього півтора кілометри ходи, і вони багачі. Незважаючи на дощ, вони негайно беруться реалізувати намір. Розшукують Фройка, зводять з ним змагання і дістають купу марок. Вертаючись назад, у них виникає друга, не менш геніальна, затія. Це вже Євген.

— А що, коли б ми отак зайшли до Повольного, — каже він досить обережно. Від несподіванки Василь не може передихнути.

— А справді! Ходімо!

За двадцять хвилин вони вже сидять у кав’ярні Повольного. З їхньої одежі стікає на поміст безліч струмків, а плащики їхні скромно висять на вішалці, і під ними швидко утворюються невеличкі озера... Але в кав’ярні тепло, сухо... На стінах плякати, що закликають подорожувати до Канади, панночка в білому фартушку подає каву, цукор, тістечка. Треба бачити Василя та Євгена. Яка це шалена байдужість. Що їм такі ось кремові тістечка, що їм ця ціла останова. Ця їхня великість може імпонувати хоч самому повітовому старості. Єдине, що їх дещо в’яже — їхнє взуття. Воно брудне і розквашене, але і з цим дають собі раду. Вони ховають його якнайдалі під стілець... І це цілком зрозуміло.

Але що це?.. Двері кав’ярні відчиняються, і з-під парасолі вилазить... Хлопці німіють, їх очі готові вискочити з очниць. Сидять непорушно, мов ман’яки. Перед ними у всій своїй красі стоїть шановний латиніст Річицький... О, небо! Це ж для Річицького золотий скарб. Як старанно, докладно виложить він все це перед директором і то напевно відразу, можливо, ще сьогодні, і піде крутитись каруселя. Василь та Євген поволі встають. Перед ними стоїть Річицький. Вода з нього тече, мов з розсохлої бочки, на помості від кальошів сліди.

— А ви чому не в клясі? — запинаючись, натягаючи підборіддя, каже шановний виховник.

— Я... Ми... Я дуже промок і застудився... Дуже кашляю, — витиснув Василь кілька слів...

— А ви також застудилися і дуже кашляєте? — звертається він до Євгена.

Всі на них дивляться. Гості і кельнерки. Річицький одвертається, підходить до прилавка, спокійно просить панночку дати йому кілька шматків торта і, не глянувши на хлопців, виходить.

Сталося. Не києм, то палкою. І за що на них така кара? Все зіпсуте, все змарновано. Де поділась їх урочиста величність. Вони чудово розуміють, що все це тільки зараз починається. Тепер вже ледве чи й поможе їм якесь свідоцтво Волобуєва.

Але коли вони приходять додому десь так по третій годині, справа їх набирає нового звороту. Спочатку це не виглядало поважно. — Холодно, — каже Євген. — Тобі Василю, не холодно? Мені здається, у нас досить холодно... Як ти думаєш? — Свої міркування Євген підтверджує чханням.