Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Три автобіографічні повісті Гр. Тютюнника «Облога», «Климко» і «Вогник далеко в степу» подають образ сина (Харитон, Климко і Павло), який формується як етична особистість і характерна національна ніжна мужність з центрованим у структурі материнським лібідозним і маргіналізованим батьківським вольовим, тому в умовах аморальної «сталінської мужності» (садистської маскулінності) вона приречена на соціальну поразку.

«Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…»[1116] — ця метафора є втіленням української ніжної мужності, що відроджувалася в постсталінському соціумі. Вона також символізує синівську несформованість, що багатократно повторюється у новелах Гр. Тютюнника, а отже, є характерним симптомом. Адже органічне поєднання мужності та ніжності властиве для українського батьківського коду. Однак якщо ніжність потужніша, то вона обумовлює небезпечну чутливість до болю. Про біль як наскрізний мотив світовідчуття ведуть мову не лише письменники, які знали Гр. Тютюнника (П. Загребельний, Є. Гуцало), а також сучасні дослідники В. Дончик[1117], В. Даниленко[1118] та ін. Психологічно Тютюнник найближчий до В. Стефаника та Г. Косинки. В. Стефанику з його відкритою до болю душею цілком слушно радили: «Не пиши так, бо вмреш». Подібну пораду давав Гр. Тютюннику його брат: «Ти, Григоре, надто відкриваєш серце, ти хоч рукою його прикривай». Ця кордоцентричність стане показовою для українського шістдесятництва, яке почало наївно відроджуватися у постсталінській епосі з соціальної пустоти при відсутньому реалістичному психологічному самоаналізі. «Очевидьки, я належу до типу “писателів”, що їх називають наївними, — характеризував себе Г. Тютюнник. — Оповідання — найближче до поезії, до почуття.