Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

В оповіданнях Тютюнника багато совісних синів («В сутінки», «Дивак», «Комета», «Сито, сито…», «Смерть кавалера», «Перед грозою», «Тайна вечеря», «Климко» та ін.). Всі вони, як правило, формуються без батька, він є ідеалізованою, втраченою фігурою, яку символічно прагне повернути син у своєму моральному становленні-змужнінні. У цих геро'ів, як пише В. Дончик, «спільний біографічний корінь»[1113]. З ним пов’язано переживання того, що національний батько хронічно витіснявся у сталінському соціумі як совісна, чесна людина, а зі сталінщини не повернулися найблагородніші, найсовісніші, романтичні батьки. Саме з ними пов’язується синівська ідентифікація. Тому совісний син Їгорко Човновий в оповіданні «Смерть кавалера» нагадує власною психологією свого загиблого батька. «Бач, який ти несміливий, — говорить йому мати. — В тата пішов. Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів. Спритніші повертались…»[1114]. У такий спосіб Гр. Тютюнник виявив колоніальну спадщину українського постсталінського соціуму з утраченою батьківською авторитетною фігурою, що зумовлює пошук синівського себе-створення у ситуації соціальної пустоти. Едіповий конфлікт у соціумі породжує наївну формулу бунтівливого покоління, яке прагне сотворити себе проти реальних аморальних «батьків». Конфлікт «батьки і діти» займе чільне місце у творчості Г. Тютюнника («Син приїхав», «Оддавали Катрю», «Нюра» та ін.), яку небезпідставно можна вважати розгорнутим соціально-психологічним дослідженням українського родинного світу зі спустошеним батьківським кодом мужності. Характерним з цього погляду є оповідання «Нюра», в якому батько трьох дочок «фемінізувався» настільки, що остаточно втратив своє чоловіче ім’я, отримавши жінчине — Нюра. Ця фемінізація української мужності є промовистим свідченням колоніальної чоловічої «еволюції». Загалом творчість Г. Тютюнника насичена різними негативними варіаціями батьківської фігури в реальному середовищі постсталінізму, що свідчить про катастрофічну психологічну синівську спадщину. Адже маскулінний (бездуховний) чоловічий характер формувався за образом Сталіна, породжуючи в національній сім’ї авторитарного українського батька-сталініста, бездумно відданого владі й порядку, як в оповіданні «Поминали Маркіяна». Цей батьківський зразок безслідно прожитого життя, очевидно, найбільше пригнічував Гр. Тютюнника, який у щоденнику залишив такий запис: «Я не боюся смерті. Я боюся безслідно прожитого життя»[1115].