Крига. Частини ІII–ІV

— Шаман, — ствердилося.

— Ваш слідопит на Шляхах Мамутів.

Затремтілося від холоду.

Тіґрій вичарував із надр тулупа невелику баклажку, пролив на чотири сторони мира по крапельці для духів землі.

— Araky umynanny?

— Випийте, Вєнєдікте Філіповічу, — порадив Францішек Марковіч. — Вони п’яниці жахливі, ці зимні инородцы, упиваються до смерти, скажу я вам, ціла сім’я надудлиться як квач, усі поснуть, вогонь у юрті згасне, й так замерзають; ну, але не вип’єш — не повірять.

Приклалося баклажку до уст. То був якийсь міцний самогон з їдким, трав’яним присмаком. Мені скривилося, як належить. Тіґрій захихотів.

Віддалося баклажку й нахилилося до шамана.

— Говориш російською? Ро-сій-сько-ю — розумієш?

— Ahỹm sara lucza turannan öczem sara.

— Його брати трохи розмовляють. Зрештою, там, під Кригою, мабуть, якось домовитеся. — Францішек Марковіч потер руки. — Ну, він вас проведе. Можете спитати в геологів, наш Тіґрій має доброго носа.

— Я не зовсім це мав на увазі, коли говорив про те, щоби послати слідопита на Шляхи Мамутів… І чому тунґус?

— Ви підете на північ, до Тунґуски, чи не так? Це не зéмлі наших бурятів. Хочете потрапити в перестрілку при першій же зустрічі на дорозі? А для вас це подвійно добре, бо тунґуси тепер сердечно ставляться до поляков, польські інженери з Транссибу брали за дружин тунґусок, такі мисливські спілки…

— Але ж ви самі казали, що ті їхні релігії… Що для бурятів люті впали з Горішнього Світу, натомість тунґуси, тунґуси вбачають у них абаасів, примарних духів Підземелля, — чи не так?

— Отож, власне, — пан Ур’яш довірливо наблизився і стишив голос, так наче Тіґрій Етматов якось міг його зрозуміти, — мені довелося розшукати тунґусів, так би мовити, котрі схиляються до протилежного полюса своєї віри.

— Значит, таких собі тунґуських сатаністів?..

Францішек Марковіч переступив біля пічечки з ноги на ногу, поглянув занепокоєно.

— Але ж ви виглядаєте так, наче привида побачили, — він зиркнув на шамана й назад. — Ви, може, знайомі з Тіґрієм?

— Ні, ні. — Відкашлялося, смак трав’яного самогону вмерзав у язик. — Сон давній, облуда… — Засміялося невпевнено. Нагрітою рукою стерлося кров із роздряпаних котом старих ран, вимальованих на щоці, наче листя залізних дерев. — Це лише минуле приклеїлося мені до теперішньої миті: ще одне сповнене пророцтво для найменших. Сон — мара, сон — віра.

Сон, минуле, біле небуття. Сніг заліплював окуляри, втискався в очі, — місто, небо, сани, пан Щекєльніков і візник, усе стиралося з існування. Над Іркутськом вирувала настоящая пурга, нічого дивного, що навіть тубільці ховалися в Ящику. Шум вихору глушив усі інші звуки — інших звуків не існувало. Й інших барв — крім білої. Навіть світло ліхтарів і ламп на запрягах ледь пробивалося, — і аж ніяк не барвою, а ще інтенсивнішою білістю. Бог гортав книгу світу навпаки, до початків перед миттю творіння, до перших, чистих сторінок. Думалося, глибоко загорнувшись у хутра: а якщо не вдасться? Якщо його не знайти? Бо не вдасться. Не вдасться.