Крига. Частини ІII–ІV

— Може бути й так, — буркнув генерал-губернатор, — може й так. Що скажете?

— А про що, Ваше Сиятельство, ви питаєте? — вистрелилося, не відводячи погляду.

— Вот бесстыжий поляк, — посміхнувся граф.

— Его Сиятельство хотів би знати, як швидко ви зможете виконати своє завдання, — мовив пан Ур’яш.

— Умова була, що до кінця січня і…

— Я знаю, — відрізав граф. — Я питаю тепер про вашу щиру оцінку. Як швидко. Вам вистачить нахабства? Ну!

В облямуванні сніговиці його нерухомий потьміт і тьмідина в зморшках шкіри були значно виразніші. Подумалося, що коли тепер зробити йому фото, то на ньому не залишилося б жодних відтінків сірого, ні внутрішніх форм, лише чорнильна діра у білому вікні. Яка істина про графа Шульца-Зимового? Ну, отака.

— Я не можу сказати, — відповілося. — Не раніше ніж через три тижні. Я казав Вашій Світлості, мені щойно доведеться шукати слідопита, який безпечно зійшов би на Шляхи Мамутів і…

— Три тижні, — зітхнув губернатор; мить, і він втратив інтерес. — А вам ще доведеться повернутися… Mais bon. — Він повернувся до читання листа.

Францішек Марковіч був незадоволений перебігом розмови. Стиснувши губи, він пакував свої папери до течки, смикаючи її гнівно за зав’язки.

Ухопилося його за руку.

— Умова була, що до кінця січня!

— Не бійтеся, господин Ґерославський, Его Сиятельство дотримає слова. Шкода тільки… Ех. Вам потрібні слідопити, так? Ну то, будь ласка. — Не оглядаючись, він вирушив до дверей, мало не зіштовхнувшись на порозі з двома офіцерами ще зі снігом на бровах і вусах.

Зібралося поспіхом документи, втиснулося їх під сурдут. Капітан Фретт навскоси через стіл підняв келих у тості. — Наступного разу вип’ємо з вашим батьком! — Кивнулося йому ввічливо.

Пан Ур’яш збіг на чотири поверхи униз і звернув убік від сіней перед внутрішнім двориком. Багато дверей і широких воріт відчинялися тут і зачинялися, якщо не у двір, то на коридори й переходи, що провадили на подвір’я, — температура тут впала нижче нуля, видихалося тьмітляні хмарки й ковталося крижану слину; мури з промороженого ґраніту масно парували. Слід було б повернутися за верхнім хутряним одягом, залишеним десь на другому поверсі разом зі Щекєльніковим. Але блондин-чорнозуб, сам убраний лише в мундир, розігнавшись, нісся на своїх довгих ногах, немов його батогом підганяли; варта відчинила двері без жодного слова. Тільки в одному випадку довелося відступитися під стіну, коли колона стрільців — укутаних у полкові шуби, із щільно обв’язаними головами, немов паломництво прокажених, із маршовими ранцями на спині — бігла підтюпцем посередині проходу до возівні й стайні Цитаделі. Знову дався взнаки інстинкт сина підкореної нації: притулитися до каменів, відвести погляд, змішатися з байдужою міною з довколишньою природою, може, не зауважать, може, не впіймають, до льоху не кинуть, інстинкт самотнього поляка в серці царської фортеці — інстинкт ірраціональний, а тому ближчий до правди серця.