Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Творчість Гр. Тютюнника розгорталася як пригадування свого самотнього дитинства, що є особливо цікавим для реконструкції його психобіографії. Перше оповідання «В сутінки» символізує ту пору, коли Тютюнник у своїй власній психобіографії переживав «сімейний роман», за Фройдом. Як правило, син прагне звільнитися від фактичного батька, коли батьківський образ не задовольняє його: заміщення реального батька в уяві іншою ідеалізованою фігурою, що виражає вищу потребу, відбувається в типовій ситуації великих онтогенетичних витіснень. Однак український совісний син має не лише втрачену фігуру батька, але й втрачене релігійне почуття. Авторитетного національного батька і його авторитетних замінників не те що немає, вони остаточно знищені сталінсько-імперським суспільством. Тому синівська фантазія несвідомо працює так, щоб стати своєму втраченому совісному батькові «ніжним» заступником. Якщо у своєму типовому онтогенетичному розвитку, що передбачає змужніння, фемінний елемент у психіці чоловіка витісняється, то в українському онтогенезі чоловіка-сина при втраті батьківського духовно-мужнього чинника (у родині і релігійному вимірі, за його ніжної ідеалізації фемінний елемент нарощується).

У новелі «В сутінки» образно відтворена Тютюнником болісна згадка про материну зраду батькові. Синівське бажання заступитися за батька, що в цей час перебуває на війні, морально відокремитися від зрадливої матері-коханки та її самовпевненого коханця, призводить до романтичної міфологізації батьківської фігури та власної неусвідомленої інфантилізації. Сексуальне бажання матері, спрямоване до «чужака», викликає образу і формує синівське відчудження: «Вони вже забули про мене, їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їм доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, і мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…»[1106]. З іншого боку, постає ворожість сина до коханця матері, який не може бути замінником батьківської фігури: «Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч»[1107]. Амбівалентна позиція любові-ненависті щодо матері ослаблює синівський характер. Між совісним батьком і безсовісним коханцем мати віддає перевагу коханцю, навмисне провокуючи того до ревнощів, що особливо ображає сина: «Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.