Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Офіційний постсталінський світогляд формував у своїй основі модернізовану імперську едіповість, що «каструвала» «брата» Сталіна заради єдиного «батька» — Леніна. Невипадково у той час О. Гончар, переписуючи «Прапороносці», замінить сталінізм-ленінізм на ленінізм, а його роман «Собор» здаватиметься новому наївному синівському поколінню втіленням соціально-національної правди. Дискурс комунізму-ленінізму був досить потужним і в ліриці молодих — І. Драча, Д. Павличка, В. Симоненка та ін. Одна з найконтроверсійніших збірок Д. Павличка «Правда кличе», що була видана наприкінці 50-х і згодом знищена, містила в собі «оди» Леніну і комуністичній партії.

Головною психологічною задачею 60-х мав стати вихід із сталінської батьківської перверсивності. Замість збоченого сталініста-мазохіста на цій стадії з’являється органічний для української психології моральний мазохіст. Звільнення природної психотипності мало наслідком те, що шістдесятництво почало формуватися як «великий Текст української моральної революції 60-х»[1096]. Національна ідентичність поставала передусім як моральна ідентичність, що усвідомлювалася справжньою свободою особистості, котра пов’язує її з іншими людьми[1097]. Психобіографія і творчість В. Стуса яскраво відображали позицію філософського мазохіста, який ідентифікував свій шлях з мужньою дорогою болю як зі шляхом сина Божого і сина національного, натхненного потойбічною волею Бога-Отця[1098]. Цією яскраво вираженою ідентифікацією, що замість сталінської маскулінності відсилала до духовної мужності Христа, послуговуються в міфологізації і десакралізації образу В. Стуса у нашому часі. Роблячи спробу деміфологізувати В. Стуса, Б. Підгірний пропонує критично подивитися на нецензурного Стуса як вихідця з епохи сталінізму-ленінізму: «Читач побачить Стуса не лише у поставі безкомпромісного борця, а й у стані розпачу, зневіри, розгубленості; не тільки в період сформованого світогляду, а й тоді, коли він був юним сталінцем, щирим ленінцем, коли сповідував віру у радянську владу і в соціалізм з людським обличчям»[1099]. Однак у тому то й річ, що у цій глобальній для всіх ситуації сталінізму-ленінізму Стус, один з небагатьох, зумів вирізнитися, радикально пересотворити себе, ставши самотнім прикладом духовної батьківської мужності в історії української літератури. Лише поодинокі шістдесятники (В. Стус, Ліна Костенко та ін.) пройшли досить складну психологічну еволюцію у 60—70-ті роки, а переважна більшість шістдесятників інтегрувалася в постсталінському суспільстві. На конформістській основі офіційні шістдесятники порозумілися з владою (символічним фактом цього порозуміння може бути нагородження у 1972 р. І. Драча за збірку «Корінь і крона» Шевченківською премією). Тому інтенсивне творення національного характеру, опозиційне до імперського механізму розщеплення, потужно розгорталося передусім на етапі дисидентського руху і досягло в своєму розвитку небувалого в часі прозріння, яке утвердило національно-релігійне розуміння батьківщини всупереч офіційному поняттю постсталінської комуни. З відновленим національним та релігійним переживанням прийшли в літературу духовна мужність, лицарський кодекс чесності всупереч тотальному масовому блазнюванню і маргіналізації в химерній прозі 70—80-х років. Разом із духовно змужнілим психотипом філософського мазохіста на даному етапі проявилася і його стихійна версія у психобіографії і творчості Гр. Тютюнника. Його психологія яскраво вираженого наївного морального мазохіста дає змогу побачити синівську симптоматику шістдесятництва. Філософський мазохіст В. Стус, що репрезентує у своєму розвитку високу усвідомленість національної ситуації, і стихійний моральний мазохіст Гр. Тютюнник з його наївною неусвідомленістю з психоісторичного погляду закладають симптоматичну основу ранньої постмодерної стадії в психоісторії антиколоніальної української літератури. Адже вони репрезентують єдиний український психотип, але у двох виявах — мужньому і наївному. У мужньому вияві інтроекція «батьківське — материнське» є цілісною, тобто лібідозне материнське зміцнюється батьківським вольовим началом (ідентифікація з сином Божим у ситуації себестворення В. Стуса виявляє цей акт синтезу); у наївному, або стихійному, — простежується активізоване материнське начало, що обумовлює спонтанну перевагу лібідозних імпульсів над деструктивними, однак за характерної слабкості батьківської волі спричинює меланхолійний стан, а далі — суїцид (Гр. Тютюнник). Протилежна цій модель психологічної трансформації наївного морального мазохіста (за невиробленості індивідуалізованого опозиційного мужнього світогляду) призводить до повернення у суспільну імперську структуру, тобто означає формування соціального мазохіста, який приймає чужорідне імперське псевдобатьківство як ленінізм, або імітує його на шляху соціального конформізму. Тому шістдесятництво, поставши на відновленні природної української психотипності, у своєму психологічному прояві розвивалося різними шляхами, обумовленими зміцненням або послабленням батьківського коду мужності. Йдеться про мужній варіант філософського мазохіста (В. Стус, Л. Костенко); наївний варіант морального мазохіста, що прямує до меланхоліка (Гр. Тютюнник, Р. Андріяшик); соціальний мазохіст (І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник та ін.).