Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Розвиток національної духовності, згідно з класичним психоаналізом, пов’язаний з вибором на користь вищих духовних інтересів, на цій основі батьківство у національній психоісторії літератури визнається більш важливішим, ніж материнство. Оскільки провідник народу уподібнюється фігурі батька, то йому відводиться у масовій психології роль Над-Я, яке може бути державотворчим, духовним (образ Мойсея) й імітаторським, гріховним, демонічним (образ Леніна, Сталіна). Дискурс духовного батьківства, створений архетипними письменниками у класичному циклі, потужно деконструйований маргінальними письменниками у XX ст.: замість архетипного національного і релігійного батьківства, що складав основу аристократичного проекту української літератури, маргінали-імітатори сформували культ Сталіна, заклавши у масову психологію потребу в диктаторі як маскулінному батьківстві. Тому на новому постмодерному етапі української психоісторії літератури постало завданння відродити органічний для українського світу батьківський код мужності і синтезувати його з материнським кодом.

В епоху раннього постсталінізму в літературу прийшло покоління, назване шістдесятниками. Це філогенетичне явище пов’язане з активізацією лібідозних імпульсів у національній психіці, що в онтогенезі веде до інтеграції національного характеру й означає новий виток розвитку. Шістдесятники розпочали новий цикл в психоісторії української літератури, який формувався у контексті постмодерної загальноєвропейської кризи. Оскільки в епоху комунівського сталінізму були остаточно спустошені християнство і релігійна монотеїстична традиція, це позначилося на репараційній спроможності нового українського покоління.

М. Наєнко пропонує вважати шістдесятництво локальним явищем: «Шістдесятництво справжнє закінчилося в 1965—1966 рр. …»[1091]. Тобто із завершенням так званої хрущовської відлиги. Однак літературне покоління характеризує процесуальність явища — його зародження, розвиток та результативність[1092]. Шістдесятництво як психоісторичний феномен передбачає аналіз етапів його становлення, які й виявляють його сутнісну природу.

Українське шістдесятництво як феномен літератури і феномен політики розпочинається в середині 50-х років стихійним національно-визвольним протестом проти імперської тоталітарної системи з метою символічного відновлення пошкодженого материнського об’єкта, яким стала колоніальна Україна за часів сталінізму. Репараційні процеси, як відомо, спрямовані проти шкоди, нанесеної материнському об’єкту, а відповідно його символічному заміннику — Україні. Саме така психологічна місія випала цьому поколінню[1093]. Кульмінаційним виявом шістдесятництва була поезія Ліни Костенко, Івана Драча, Леоніда Кисельова, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса. Прозове шістдесятництво формували Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Роман Андріяшик та ін. Світоглядні його обрії окреслювалися у середовищі критиків, публіцистів, яких представляли Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та ін.