Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Хочеш, щоб я ошукав інших, аби тільки ти свого не втратив? Хочеш зробити з мене злочинця? — вибухнув гнівом Руал. Його червоні від безсоння очі люто зблиснули. — Я все життя був порядною людиною, і тепер вдаватися до такого шахрайства! Цього я від тебе не сподівався. Віднині ми з тобою не маємо нічого спільного, а втім, як видно з усього, що ти тільки-но сказав, ніколи й не мали. Ще одна помилка в моєму житті, не перша й не остання! — з прикрістю махнув Руал рукою. Гнів минув, залишився тільки неприємний осадок на душі.
Адвокат, до якого звернувся Амундсен після сварки з братом, схвалив його поведінку й зажадав від Леона, щоб той показав розрахункові книги. Леон відмовився і подав лише на вимогу суду. В книзі було виявлено багато неточностей…
Повідомлення про банкрутство, розгляд справи в суді, накладення арешту на власність, яка лишилася, з метою розподілу її між кредиторами, все це страшенно пригнітило Амундсена. Йому здавалося, що він уже ніколи не зможе оговтатися від цих ударів, які один за одним падали на його голову. Проте судді, виявилося, були людяніші за рідного брата: зоставили Амундсену дах над головою.
«Мені здавалося, що переді мною постав глухий мур, що це кінець. Відвага, сила волі, непохитна віра у справу, за котру я боровся, — усі ці якості, завдяки яким мені вдавалося досі долати багато перешкод на своєму шляху, раптом втратили сенс і цінність. Ніколи я ще так гостро не відчував безнадійної гіркоти, як у ті чорні дні», — писав він.
Амундсена болісно ранило співчуття, яке намагалися висловити йому люди. Та ще більше дратувала преса. Банкрутство уславленого полярника стало доброю поживою для охочих до сенсацій газет. Діючи за принципом «лежачого можна топтати безкарно», вони одна перед одною намагалися очорнити великого дослідника. Одні не вірили, що Амундсен остаточно порвав з братом, і підозрювали його в шахрайстві, твердячи, ніби він це зробив, щоб врятувати частину майна для своїх родичів, інші, осмілені тим, що Амундсен мовчить, ішли ще далі й брали під сумнів аварію «юнкерса» в бухті Уейнрайт перед трансполярним польотом… «Можливо, Амундсен і Омдаль в останню хвилину просто злякалися… і навмисне зіпсували літак?» — писали газети. Нарешті, якась бульварна газетка, обстоюючи «чистоту моралі», ревно зайнялася Каконітою й Каміллою, звинувачуючи капітана Амундсена а аморальності, бо він, мовляв, привіз у Норвегію незаконнонароджених дітей.
Амундсен хотів висловити протест, але почуття огиди взяло гору. Він був приголомшений грубістю й бездушністю нападок, до яких вдавалися ті, хто, створюючи «громадську думку», намагався поставити його до ганебного стовпа.
«Важко висловити, в якому трагічному становищі я спинився. Тридцять років, сповнених наполегливої праці і перемог, нічим не заплямоване життя, і ось тепер ганьба й приниження тільки за те, що я довірився шахраєві. Коли усвідомлюєш, що одного цього було досить, щоб підняти проти мене кампанію наклепів, стає гидко на душі. Я припустився також серйозної помилки, довіривши братові вести мої грошові справи. Але хто ж міг подумати?.. За цю помилку я заплатив банкрутством. Та хіба я заслужив на невдячність і знущання співвітчизників? Вони скористалися з першої ж нагоди, щоб обплювати нещасного, єдиним злочином якого було те, що він здобув славу, недосяжну для них. Вони поширювали брехню й плітки, намагаючись розчавити мене, бо я стою вище за них. Ці люди викликають у мене тільки невимовне презирство», — писав Амундсен у своєму щоденнику.
Приголомшений несподіваними нападками, він змушував себе мовчати. Щоб спровокувати Амундсена на відповідь і зламати його остаточно, один із запопадливих до сенсацій кореспондентів пішов ще далі.
«Може, ви, капітане, будете ласкаві сказати нам, що діється з «Мод»? Де обіцяна багато років тому перемога? Чому на борту корабля, що бореться з льодами, немає керівника експедиції? Чому він спокійно сидить собі у Сарпсборзі, покинувши своїх товаришів напризволяще?» — в'їдливо запитував кореспондент.
Удар був влучний і найболючіший з усіх. Що з «Мод»? На це питання Амундсен не міг відповісти. Взимку 1923–1924 років радіозв'язок із судном несподівано перервався. Радисти на Шпіцбергені й Діксоні, в Барроу й Анадирі безперервно вартували біля апаратів, намагаючись вловити в хаосі сигналів, що йшли з Арктики, знайомий стукіт ключа. Та даремно. Ніхто не чув Олонкіна. Радіостанція «Мод» мовчала.