Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Але й цього літа Чукотське море зустріло «Мод», що пройшла через Берінгову протоку, щільною заслоною товстої і міцної криги. Судно ледве пробивалося крізь неї, повільно, метр за метром, торуючи собі шлях. Засмучений Амундсен вирахував, що, поки вони доберуться до Барроу на Алясці, поки вивантажать на берег новий «юнкерс», мине багато часу, і «Мод» не встигне ввійти в крижаний потік, що мав занести її до полюса… Він довго сушив собі голову, як вийти із цього скрутного становища. Виручило його радіо, за допомогою якого було встановлено зв'язок із судном, що полювало на китів недалеко від берега.

Шкіпер китобійця погодився за добру оплату змінити курс, узявши на своє судно Амундсена, Омдаля і їхній літак.

Крижані поля й тороси все тісніше облягали судно. Треба було квапитися з перевантаженням літака. У поспіху Амундсен не встиг навіть попрощатись як слід з відданим екіпажем «Мод». Переходячи на борт китобійця, він не передбачав, що омріяний дрейф не почнеться й цієї зими, що «Мод» довгі три роки блукатиме по північних морях і ніколи не досягне полюса. Чи міг він припустити, що сам більше не побачить цього корабля, на який покладав стільки надій?

— Капітане, погляньте на нас з повітря, прошу вас, — шепнув на прощання Вістінг, не приховуючи свого хвилювання.

— Я нікому не довірив би «Мод», крім тебе, друже, — мовив здавленим голосом Амундсен, і Вістінг зрозумів, як важко йому розставатися з екіпажем.

Судна обмінялися трьома короткими уривистими гудками, на щоглах замайоріли прапори, посилаючи прощальні вітання, і «Мод» попливла на північ, а китобоєць — на схід, уздовж берегів Аляски. Але тут Арктика взяла його в роботу. Важкі, непрохідні льоди перелякали шкіпера. І незабаром він рішуче заявив Амундсену:

— З мене досить! Дайте мені спокій! Я не хочу через вас зимувати у цьому пеклі. Далі судно не піде. Я повертаюсь. Вивантажуйтеся на берег де хочете, та не баріться.

Прибуття двох білих людей з величезним чудернацьким багажем стало неабиякою сенсацією для жителів невеличкого ескімоського поселения Уейпрайт. Ескімоси допомогли їм вивантажитися на берег.

«Жоден портовий робітник ні за яку плату не допоміг би нам так самовіданно і так охоче, як ці наші нові випадкові знайомі», — занотував Амундсен у щоденнику подорожі.

Усього лише за кілька днів під його керівництвом ескімоси побудували з привезених частин ангар, і обидва мандрівники енергійно заходилися складати «юнкерс». Одначе ранні морози поклали край планам Амундсена трансполярного польоту. Треба було знову набратися терпіння, а його Амундсену вже бракувало. Він не міг бездіяльно сидіти в глушині ще кілька місяців, марнуючи час. Отож, залишивши Омдаля на зиму в ескімоському поселенні, Амундсен вирушив у Ном. Там була радіостанція, і він міг встановити зв'язок з екіпажем «Мод», а також з Норвегією, щоб залагодити свої фінансові справи, які дедалі більше ускладнювалися. Легко сказати «вирушив». Від бухти Уейнрайт до найближчого селища Коцебу було тисяча кілометрів, а звідти до Нома ще чотириста. Відомий лондонський кардіолог зневірився б у своїх знаннях, побачивши цього «приреченого на смерть» пацієнта, котрий біг за собачою упряжкою по сто кілометрів за добу.