Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— А решту ви, пане Хаммер, заплатите найближчим часом? — запитав Амундсен.
— Ну, звичайно, пане капітане. Не забивайте ви собі цим голову, прошу вас. Для чого ж я тут?
«Хотів би я мати стільки особистого чару, як цей маклер, такий хист у поводженні з людьми», — не без заздрощів думав Амундсен. Він був радий, що йому тепер не треба морочитися фінансовими справами, і з головою поринув у розробку детального плану експедиції.
І знову від смерку до світанку світилися вікна його кабінету. Амундсен нетерпляче ждав весняних пробних польотів. Великі надії покладав полярник на гідроплани, що, як він писав, «упали йому просто з неба». Нарешті він поїхав оглянути їх в Італію, в Маріпа-да-Піза, на заводи фірми «Дорньє». Літаки мали чудовий вигляд. Це були біплани з дюралюмінієвими кабінами, що мали форму човнів, пристосованих як для приводнення, так і для посадки на сніг. Два мотори типу «роллс-ройс» по триста шістдесят кінських сил кожний були поставлені один спереду, другий ззаду: один тягнув гідроплан, другий штовхав його вперед. Для охолодження моторів використовувалась суміш води й гліцерину, яка не замерзала на морозі до сімдесяти градусів. Для запуску моторів при низьких температурах конструктори застосували дванадцять каталітичних підігрівачів, використавши новітні відкриття в галузі хімії.
— Ваш друг Хаммер був у нас уже кілька разів і незабаром знову повинен приїхати, — сказав Амундсену головний конструктор. — Він теж дуже задоволений нашими машинами. Цей чоловік розуміється на всьому. Він багато розповідав про свої двадцять польотів в Арктику на різних типах машин. З таким фахівцем приємно мати справу. І я не дивуюсь, що ви, капітане, доручаєте йому вести один з наших гідропланів.
Амундсен ледве опанував себе, щоб не виказати свого здивування.
«Що за маячня? — подумав він. — Видно, Хаммеру захотілося пофантазувати. Ну, та це, зрештою, не такий уже й гріх», — заспокоївся він.
Більше стурбували його різні додаткові замовлення, які без його відома зробив у фірмі «Дорньє» запопадливий маклер із Сіетла.
«Треба попередити його, щоб він не дуже сваволив», — подумав Амундсен.
Катастрофа вибухнула несподівано. Наприкінці червня фірма «Дорньє» повідомила Амундсена про виконання замовлення і одночасно зажадала, щоб їй сплатили сто десять тисяч доларів.
«Крім першого внеску, ми нічого більше не одержали», — читав Амундсен, не вірячи своїм очам.
«Надто пізно я зрозумів, що став жертвою пройдисвіта. Відтоді, як Хаммер ввійшов у моє життя, я був втягнутий У вир принизливих і трагічних своїми наслідками подій, — писав він згодом. — Фірма «Дорньє» вимагає негайно сплатити всю суму. Спорядження і пальне для експедиції уже відіслано в Тромсьо. Усе це Хаммер замовив У кредит. Як я тепер покрию ці величезні борги? Адже я не маю ні копійки. Ошуканець зник, замівши за собою сліди, а ще недавно він запевняв мене, що однієї тільки виручки від продажу поштових листівок вистачить на покриття всіх видатків. Мене чекає банкрутство».
В цю трагічну хвилину ніхто не допоміг Амундсену: ні уряд Норвегії, ні жоден з тих судновласників, які розбагатіли під час війни і на статку яких такий видаток не дуже позначився б, ні родичі. Антоній і Густав давно вже відкинулись од брата, засудивши його «незбагненні дивацтва». Залишався тільки Леон, якому багато років тому Руал довірив вести свої фінансові справи. Через Леонові руки переходили всі прибутки від його доповідей, видання книг, а також пожертви й державні асигнування. З цих великих сум він виділяв досі кошти на експедиції.
«Леон допоможе, щось порадить, позичить грошей. Він знає, що я поверну йому борг як тільки зможу», — втішав себе Амундсен. Хіба ж він міг припустити, що й тут його чекає удар?
— Допомогти тобі? Що це ти забрав собі в голову? Ти збанкрутував остаточно, тепер уже не виборсаєшся. Це кінець. Заявляю тобі, що з мене досить. Ти винен мені сто тисяч крон, і я вимагаю, щоб ти негайно повернув їх. Негайно, розумієш?! — кричав Леон.
Руал оторопіло слухав, нічого не розуміючи. Йому здавалося, що це якийсь кошмарний сон. Він глянув на брата, ніби не впізнаючи його. Похитав головою, немовби заперечуючи щось.
— Ти ж сам добре знаєш, що в мене зовсім немає грошей, — безпорадно промовив він.
— Продай будинок у Сарпсборзі й поверни мені борг, принаймні залишиться в родині. Потім можеш оголосити себе банкрутом. Мене не обходять інші твої кредитори. Нехай що хочуть, те й роблять, нехай поділять між собою те, що лишиться.