Історія ГУЛАГу

«Було вже літо. Перші дні після приїзду були жахливі. Гуляти вивели тільки один раз — спека була нестерпна. І раптом новий етап з Рязані і… Аля. Я задихнулася від радості, витягла її на верхні нари і лягла поряд. Ось воно, зеківське щастя, щастя зустрічі з людиною…»[1391]

Інші з цим погоджуються. «Дуже важливо мати друга, людину, якій довіряєш, яка ніколи не залишить тебе в біді», — пише Зоя Марченко[1392]. «Неможливо вижити самому. Люди організовувалися у групи по двоє, по троє», — пише інший в’язень[1393]. Дмитро Панін теж пише, що його здатність опиратися нападам з боку злодіїв була наслідком того, що він з іншими в’язнями організував групу самозахисту[1394]. Звичайно, тут були свої обмеження. Януш Бардах пише про свого найкращого табірного друга: «Ні він, ні я ніколи не просили в іншого їжі і не пропонували її. Обидва ми знали, що цього святого правила порушувати не можна, коли ми хочемо залишитися друзями»[1395].

Якщо повага до інших допомагала зберігати свою людяність, то й повага до себе допомагала іншим. Багато табірників, особливо жінки, говорять про необхідність підтримувати чистоту, бути якомога чистішими для того, щоб зберегти гідність. Ольга Адамова-Сліозберг пише, як її співкамерниця кожного ранку «прала і сушила свій білий комірець і підшивала його до блузки»[1396]. В’язні-японці в Магадані зробили «японську лазню» — велику діжку з прикріпленими навколо неї лавками[1397]. Під час 16-місячного перебування у ленінградській тюрмі «Кресты» Борис Четвериков постійно прав свій одяг і мив стіни й підлогу в камері, — а потім переспівував усі оперні арії і пісні, які знав[1398]. Інші займалися фізичними справами або гігієнічними процедурами. Ось що пише Бардах: