Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Процес розвитку поселенської структури засвідчує переважну роль індивідуальної родини у системі виробництва, але важливе значення у давньоруський період мала і сільська громада — верв — як форма організації індивідуальних господарств, як спільний володар сільськогосподарських угідь: лісів, водоймищ, луків. У законодавстві чітко фіксується громадська відповідальність за порушення на території громади. Згодом, норми, закріплені у «Пространній Правді» не тільки зберігають, а й значно збільшують громадську відповідальність перед судом. Надається високий статус старості общини, який разом з княжим старостою був помічником феодала, його опорою на селі. З розвитком феодальної власності на землю, зростанням цінності орних і бортних ділянок збільшується й відповідальність як окремих селян, так і общини в цілому за знищення знака власності.

Рис. 21. Рибальські знаряддя.

Давньоруське село характеризують розвиток як сільськогосподарської, так і ремісничої діяльності, певна спеціалізація господарювання. Значна кількість поселень, де жили смерди, відзначається змішаним типом господарської діяльності при дуже невеликій кількості орних знарядь праці. У зонах відносно меншої родючості ґрунтів, наприклад у Поліссі, відомі постійні поселення, де займалися переважно обробкою шиферу, а також тимчасові поселення металургів та скотарів. У Карпатському регіоні теж поширені поселення скотарів. У лісовій смузі простежується спеціалізація поселень на промислах: мисливстві, рибальстві, ремесел[684]. Тут зберігаються й архаїчні форми обробки ґрунтів, підсіка.

На ділянках найбільш родючих ґрунтів лівобережжя та правобережжя Чернігівщини, а також у лісостеповій смузі існували поселення зі змішаним типом господарювання з переважанням землеробства або скотарства. У той же час, значне місце на поселеннях займають ремесла: металургія, смолокурний та дігтярний промисли, гончарство, обробка кістки, дерева, ковальство, ткацтво і навіть ювелірна справа, відома на князівських поселеннях[685]. Як свідчить аналіз якості, продукція сільських ремісників не поступалася міським виробам.

Історичні шляхи розвитку давньоруських поселень на території України склались по-різному. Частина їх, що виникла наприкінці IX — у X ст. припинила своє існування, інші продовжили свій розвиток у XII—XIII ст. Переважна більшість поселень протягом усього існування зберігає статус поселення сільського типу, але деякі, завдяки сприятливим умовам, наближаються до поселень міського типу[686]. Значна частина поселень переживає або відроджується навіть після монголо-татарської навали і продовжує існувати у другій половині XIII ст.[687]. Спадкоємність давньоруської матеріальної і духовної культури, збереження її основних досягнень були надійним підґрунтям формування та розвитку українського села.