Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

З пам’яток XI ст. відомі й сільські садиби феодалів: бояр та дружинників. На селищі поблизу с. Дорогинка Фастівського р-ну Київської обл. досліджено садибу феодала, яка складалась з двох жител, двох господарських приміщень, ями-погреба та двох груп господарських ям по чотири у кожній. Будинок феодала є досить великим для XI ст. — площею 35 м2. В інвентарі, крім господарських речей — вудила, кістяний гребінь, скляна обручка, сережка, фібула. Цікава знахідка — печатка Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха. На садибі розташований і менший за розміром будинок, певно челядина, в якому знайшли характерні знаряддя праці: серп, жорно, важелі з свинцю для рибальства, голку, прясельце для ткацтва. Поряд у господарській будівлі — чересло, свердло та інший інвентар.

Поблизу садиби феодала, за її межами, була значно менша за площею садиба смерда, який, як відомої за писемними джерелами, мешкав окремо. Площа його будинку 16м2. Загальна ж площа обох садиб складає понад 600 м2, але більша її частина — 500 м2 — належала садибі феодала[682].

Таким чином, протягом давньоруського часу простежується формування та розвиток системи поселень, що належали різним власникам: князю, боярам, а згодом — церкві та монастирям. Крім особи князя, який частіше мешкав у місті, склад мешканців князівського села, за текстом «Руської Правди», налічує князівських чиновників (тіуна, мечника, огнищанина). До них належать і сільські старости, у тому числі староста ратайний, тобто той, що наглядав за орними ділянками та працею на них. Можливо, що княжі старости, або один з них, були старостами місцевої громади. Серед населення князівського двору також різноманітні категорії залежних або напівзалежних дворових робітників та обслуги: князівські конюхи, рядовичі, закупи, інші челядини, раби, холопи. Але основними робітниками були смерди, які мали і своє господарство.

Останнє, як у смерда княжого, так і вільного, було тотожним за складом — це дім смерда, господарські приміщення, в тому числі для худоби. Смерд мав і знаряддя праці для сільськогосподарських робіт, ремісничих занять, промислів, виробництва предметів побуту. Смерд володів орними ділянками, бортями. Разом з іншими мешканцями села він був володарем лісових угідь, луків та інших ділянок, що складали власність сільської общини-верві.

За свідченнями «Правди Ярославичів»[683], у X—XI ст. існував чіткий розподіл власності смерда та князя на угіддя та засоби праці. Згадується кінь княжий та кінь смерда (ст. 28), у складі стада свійських тварин — тяглові (коні та воли), необхідні саме для оранки. Перелічені борті, мисливські угіддя, у тому числі боброві заповідники. Фіксується наявність податної системи з округи князеві, а згодом і церковної десятини.