Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, які обслуговували потреби феодального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гончарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.
На підставі археологічних даних можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, але й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький замок міг мати від 270 до 300 га орної землі. Більша частина цієї площі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збиралось у цьому господарстві: щорічне виробництво його досягало понад 4 тис. пудів.
Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, яка йому потрібна для життя. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи з норм споживання у селянській сім’ї в XIX ст. — 18 пудів зерна на душу на рік, усе населення замку потребувало близько 2,5 тис. пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну частку врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. У середньому вона становила приблизно 1/3 валового збору зерна.
Адміністрацію феодального двору-замка складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.
На Русі X—XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Упродовж тривалого часу вони співіснували, хоча їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, у період феодальної роздробленості — вотчинне. Юридичний статус володарювання обох форм дещо відрізнявся, але в цілому був близький і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Давня Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або «Золотої були» угорського короля Андраша ІІ не виробила. Для конфіскації володінь, яка широко практикувалась в обох державах, не вимагалось жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, але й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі, в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю, приватне спадкове землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.
Глава 4
Давньоруське село
Величезний економічний потенціал Давньоруської держави був зосереджений у селі: сільське господарство, промисли, деякі види ремесла. Тут мешкала і переважна більшість населення.
Вивчення сільської проблематики, зокрема історії феодального землеволодіння, його правових аспектів, історії селянства та общини, деяких інших питань започатковано ще з кінця XVIII — першої половини XIX ст. і згодом набуває значного поширення серед російських та українських вчених, особливо в епоху бурхливого розвитку науки — в останній чверті XIX — першому десятилітті XX ст. (В. М. Татищев, С. М. Соловйов, І. Д. Беляев, В. О. Ключевський, Н. П. Павлов-Сільванський, О. П. Єфименко, М. С. Грушевський та ін.).
Значний інтерес для вивчення історії давньоруського села становлять праці Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, Б. О. Рибакова, але в останні десятиліття все більше уваги приділяється дослідженням археологів, завдяки яким більш детально встановлено топографію, структуру та побут населення (В. Й. Довженок, В. В. Седов, П. П. Толочко, М. П. Кучера, В. П. Коваленко, О. В. Шекун, О. П. Моця, В. О. Петрашенко та ін.).
У писемних джерелах трапляється декілька специфічних назв, які стосуються основних типів селищ і відбивають їх соціально-історичну структуру: «село», «сельце», «весь», «деревня», «погост», «двір», «дим», а також «стан», «становище», що мають стосунок до них. Такий розподіл зумовлений різними факторами розвитку тих чи інших населених пунктів: фізико-географічним розміщенням, специфікою господарювання, соціальним складом населення, місцем у системі феодальної власності та правових відносин, іншими рисами, а також розвитком поселень протягом X — першої половини XIII ст.
Архаїчний статус та назва одного з типів поселень, яке могло належати раніше великій родині — «дім»[662], відомі з літопису під 853 р.[663]. Згодом під назвою «дім» мається на увазі місце мешкання індивідуальної родини, у тому числі заможних феодалів, а термін «дім» зазначає житлову частину садиби.
662
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982. — С. 245.
663
ПСРЛ. — Т. 2. — С. 49, 50.