Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Основна частина неукріплених селищ — це «село», «сельцо» та «весі». Останні, на думку Б. О. Рибакова[669], дуже близькі за змістом до таких населених пунктів Північної Русі, як «деревня». Це поселення особисто незалежних селян. Але у деяких текстах літопису визначення «гради і села» замінюється на «гради і весі», що, можливо, близьке і за змістом.

Головне місце у соціально-історичному розподілі поселень належить селу — маєтку князів, бояр, інших власників, а також сельцю — невеликому маєтку. Відомі й тимчасові сезонні поселення за виробничою та господарською функцією — поселення металургів, скотарів[670].

Формування давньоруської поселенської структури простежується наприкінці IX — на початку X ст. Спостерігається виникнення поселень переважно на місцях розташування більш давніх пунктів, у тому числі поселень переддержавного типу. На деяких з них вдається простежити спадкоємність та безперервний розвиток поселень з VII—VIII по XII ст. включно. Частина поселень хоч і розташована на місці попередніх, але не пов’язана з ними генетично і є новим етнокультурним явищем. Невеличкі скупчення поселень, частина яких становила початок майбутнього гнізда або куща[671], концентрується у місцевостях з розвинутою гідрологічною сіткою, де річки створюють природні осі регіонального членування, що характерно як для центральних, так і периферійних щодо основного державного ядра «Руської землі» регіонах[672].

Основним типом, за топографічним розміщенням, був прирічковий, характерний як для лісової, так і лісостепової смуг. До нього ж примикає і мисовий тип, коли поселення пристосоване до особливостей місцевості: на мисах у місцях перехрестя дрібних річок, ярів, уступах корінного берега, а також мисах, що утворені поворотом річки[673]. Ще одним типом поселень були ті, що розташовані на дюнах, пагорбах, останцях у заплавах річок та серед численних болотних ґрунтів, що особливо помітно у Поліссі. Ці особливості розташування останніх пояснюються природним ландшафтом смуги, необхідністю захисту поселень від надмірної вологи. Звичайно мисові та дюнні поселення не могли бути великими, їх площа була обмежена природними умовами, що створило несприятливі тенденції до їх зростання і розвитку планувальної структури.

Близькість поселень до річок та водоймищ була зумовлена насамперед характером господарства: використанням староораних алювіальних ґрунтів уздовж річок на підставі техніки розпушування, заплавних луків для пасовищ та добування заліза, потребою у природних водоймищах у мисливському та рибальському промислах, побутових витратах води, коли штучні джерела-криниці ще не увійшли у побут мешканців. Крім того, річки були важливими шляхами торговельних контактів, збирання дані. За річками були поставлені й погости («по Мсте и по Луге»). По річках проходили й інші сполучення середньовіччя, а також розселення та переселення мешканців.