Українець і Москвин: дві протилежності

За большевицько–дєнікінської війни взимі 1919 року большевицька берегова артилерія на Озівському морі поцілила дєнікінський корабель. Він був близько до берега і не затонув, лише вода залила машини і парові казани. Корабель дістав наказ лишатися на місці і піддержувати своїми гарматами недалекий фронт. Залога корабля складалася із студентів та гімназистів: москвинів і українців (точніше малоросів). З огляду на обмаль вугілля було наказано його дуже щадити, і тому гарячої води на миття не було. За 3–4 тижні стороння людина могла безпомилково сказати: хто з залоги був українець, а хто Москвин. Москвини позапускали бороди і чуприни, виглядали чорні, як мурини, смерділи на віддалі 20 метрів, бо ані разу за ті тижні не вимилися, ані змінили білизни. Всі ж до одного малороси були завжди виголені, умивалися щодня холодною морською водою, міняли білизну регулярно, яку прали в холодній воді. У москвинів розмножилися воші (нужа). Малороси примушені були відсепаруватися від москвинів: вони зайняли окреме приміщення, вигнавши з нього всіх москвинів до іншого. Начальство було примушене (бо ж на фронті люди озброєні) мовчки визнати порушення принципу «єдінай нєдєлімай». Хоч смішно, але чимало з тих малоросів після цього досвіду українізувалися. Як бачимо, навіть воші можуть спричинити «мазєпінскій сєпаратізм», і то навіть у вірних «маларосав». Подібне спостерігалося і в таборах полонених, а пізніше збігців з СССР в Німеччині. Українці без зовнішнього примусу самі охоче тримали чистоту особисту і навколо, а москвини, поляки, жиди ходили брудні, а чистили навколо себе лише під примусом таборової адміністрації. (Між іншим, ковтун волосся в медичній термінології називається plica polonica). Ці приклади вказують на КОРЕНІ української чистоти — фізичної і моральної.

Чистота моральна входить у тямку «краса» як один із її первнів. Любов до краси український народ виявив і виявляє в безлічі форм, насамперед, звичайно, в мистецтві. Мистецькі речі виробляли наші прапредки 5–4–2–1 тисячу років тому і виробляють їх праправнуки нині. «За Київської доби X–XІII ст. знаходимо в Україні вироби ужиткового мистецтва із всіляких матеріялів, і в такій кількості, і такої високої мистецької краси, що годі говорити про початок нашого орнаментального мистецтва в X ст.; навпаки, можемо говорити про добу, що її попереджували великі епохи мистецьких стилів. У XVI ст. знайомство українських майстрів з західноєвропейськими школами привело до впливів західного малярства на українське. Але сила старих традицій, з одного боку, а з другого — обережність та вдумливість, якими українські майстри сприймали західні впливи, не підлягаючи їм, не мавпуючи їх, але перетворюючи їх у горнилі власної мистецької творчости, — зробили те, що недовгий вік чистого ренесансу в Україні (тривав пів століття) був одним з найглибших, напружено творчих періодів в українськім малярстві. Це був час, коли «чужого навчились і свого не цурались»… Розвиток українського малярства в XV ст. був такий імпозантний, що Польща не могла протипоставити йому власні мистецькі осягнення і була примушена запрошувати українських малярів. Тоді українські майстри розписували польські римо–католицькі костели в стилі греко–українських малярських традицій, навіть з написами кирилицею… Класичне мистецтво, опанувавши західну Европу в XVIII ст., надзвичайно швидко розлилося по Україні; воно сподобалося всім верствам населення: від магнатів до селян включно. А творчі сили української нації, розбурхані за попередніх часів, силою інерції продовжували давати надзвичайно талановитих мистців, зокрема в малярстві; мистців, які не лише дорівнювалися найкращим європейським, але й перевищували їх. Москвини той блискучий розвиток в Україні обірвали брутальним насильством, забираючи силою наших мистців до Московщини і закриваючи мистецькі осередки в Україні…