Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
«Власнотворний образ» та «Дійство в честь народження Христа» М. Довгалевського, «День Рождества Христова» Д. Тупталенка, «Воскресения з мертвих» Ю. Кониського, «Трагікомедія» С. Ляскоронського, «О тщеті мира» В. Лащевського, «Володимир» Т. Прокоповича, «Милість Божа» Т. Трохимовича (ця про Б. Хмельницького, була дуже популярна), «Йосиф Патріярх» Л. Горки, «Благоутробіє» М. Козачинського, «Фотій» Ю. Щербацького і т. д. (Г. Лужицький. Енциклопедія Українознавства).
За той час з’явилося чимало історичних праць: діяріюші (щоденники) А. Пилиповича, Я. Марковича, І. Турчиновського. Дуже вартісними були козацькі літописи: Самовидця (Р. Ракушка) «О початку і причинах войн Хмельницького», Г. Грабянки «Дійствія крвавшої брані», С. Величка «Сказаніє о войні козацькой». Систематичний огляд української історії знаходимо в «Синопсисі» Гізеля, в «Густинському літописі» (1670), в «Хроніці» Т. Сафановича (1672), в «Синопсисі» П. Кохановського (1682). Ця історична наша література мала велике національне значення, вона вплинула на українську літературу XIX ст., зокрема на Т. Шевченка та П. Куліша (Д. Чижевський. Енциклопедія Українознавства). В Московщині за цей час вийшло, як уже згадано, лише три книжки..
Як бачимо, ціле XVII ст. від початку і до кінця заповнене великою творчістю українського національного духа. А це століття було заповнене також вщерть запеклою, кривавою боротьбою українського народу за свою самостійність. Ціле XVII ст. проливалася в Україні кров татарська, польська, московська й українська. В Західній Україні наші церковні братства на чолі з львівським вели запеклу, вперту боротьбу з поляками проти окатоличення і спольщення. В Східній Україні не вгавали повстання проти польського панування, і, нарешті, саме в XVII ст. влізли через Переяслав в Україну московські варвари і руками тетер, многогрішних, ґалаґанів та ін. зрадників (предтеч пізніших драгоманових, винниченків, скрипників) почали руйнувати Україну зсередини: нищити, красти не лише твори українського національного ґенія й самих творців. Десятки, потім сотки, потім тисячі енків примусили москвини творити їхню московську літературу, мистецтво, музику, науку і державу. Скільки й більше була б мала тепер Україна в своїй культурній скарбниці, якби не ці безмежно великі втрати!
Вже в наступнім XVIII ст., і то на самому його початку, в 1709 році, впала на Україну полтавська катастрофа. Почалася найтемніша, найнижча в усій нашій історії доба занепаду. Москвини в коронах, в патріярших митрах, їхня шляхта, інтелігенція і мужики кинулися, з пекучою ненавистю варварів до української культури, нищити, палити, руйнувати всі культурні й економічні багатства нашої скривавленої землі. Все ж Україна і тоді не корилася, а намагалася рятуватися від московських варварів. Наша шляхта за кожної нагоди впоминалася за старі права України і використовувала кожне ослаблення Московської імперії. Так, напр., за Єлизавети (1741–1762) вибороли повернення гетьманату (К. Розумовський), за Єкатєріни II в «Законодавчій комісії» вимагали привернення умов Переяславської угоди (за це домагання дехто з них заплатив головою). Понад сто років Українська Церква ставила опір її омосковленню. Та сили не були рівні, бо забагато — енків стали «дядьками отечества чужого». Лишився ще один шлях не здичавіти до рівня москвинів — це європейська література.
Тоді майже кожний освічений українець знав одну (а часто і більше) з європейських мов, в тому числі тогочасну міжнародну і наукову — латинську. В XVII–XVIII–XIX століттях в Україні були дуже поширені твори філософів, вчених, письменників Західної Европи: Аристотеля, Плутарха, Філона Олександрійського, Цицерона, Сенеки, Квінтиліяна, Боеція, Юліана Відступника, Діогена–Лаерція, Псевдо–Галена, Авґустина, Пітагора, Ксенофонта, Демокрита, Сократа, Зенона–Стоїка, Петра Ломбардського, Альберта Великого, Гюґо де сен Віктора, Томи Аквінського, Бонавентури, Дунса Скотта, Авіценни, Раймунда Луллія, Петрарки, Боккаччо, Енея Сільвія, Л. Валли, М. Мак’явеллі, Ґоместія Плетона, Піко де ля Мірандоли, Цабарела, Кардана, Джордано Бруно, Еразма Роттердамського, Аґриппи Нетесгаймського, Ж. Бодена, Френсиса Бекона, І. Л. Вівеса, Суареца, Алстеда, Декарта, Гобса, Гуґа, Ґроція, Спінози, Коменського, Якоба Беме, Дютуа де Мамбрині, Сен–Мартена, В. Вайґеля, Анґела Сілезія, Ляйбніца, Вольфа, Вольтера та ін.