Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Крім цих трьох творів, москвини написали ще «Судєбнік», «Стоглав», «Дамастрой» (О. Сільвєстр), але це не була література, а лише збірники законів та правил. Між іншим, в «Дамастрої» його автор О.Сільвестр глорифікує деспотизм не лише державний, але й родинний. Москвини зараховують до своєї літератури ще й листи князя А. Курбського до Івана Лютого (1563 p.). Але А. Курбський був нащадком у простій лінії нашого короля Ярослава і писав листи з України, втікши з Московії.
Щойно у XVIII ст. з’являється в Московщині четверта книжка, та й та написана не москвином, а змосковщиним волохом А. Кантеміром (1708–1744), який мавпував французького письменника Н. Буальо та переклав дещо з іншого французького письменника Б. Онтенела (А. Кантемір був московським амбасадором в Лондоні і Парижу).
Щойно від М. Ломоносова (1711–1765) (вчився в Київській Академії) починається сяка–така московська література, та й вона на початках була під дуже великим впливом української, позичаючи від української лексики, якої так пекуче бракувало москвинам, і навіть українську граматику. Аж до XVIII ст. москвини вчилися з нашої граматики М. Смотрицького. Українська література запанувала (особливо в XVII ст.) в Московщині, — признається професор московської літератури А. Пипін. А тепер це називається «вліяніє старшева брата» на українську літературу. «Ловкасть рук і нікакова машєнства».
Нація, яка щойно у XVIII ст. (отже, лише 200 років тому) ЛИШЕ ПОЧИНАЄ закладати основи своєї літературної мови, яка щойно в XIX ст. — ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за українців — починає свою літературу, ясна річ, не може не те що «доказати», але навіть щось сказати про своє «старшебратство», «вєдущій народ», «месію світа» і т. п. Дикунське маячення. І тому — хочеш не хочеш — мусили москвини вкрасти нашу Київську добу з її ім’ям, з її культурою, з її літературою. Мусили, бо ж інакше не мали б ніякого психологічного ґрунту, інакше повисла б у повітрі ідея III Риму, а з нею і віра москвинів в свої сили. Тоді ледве чи змогла б московська еліта надхнути імперіялістичний розмах в душу свого, навіть з природи хижацького, народу. Навіть і ті дикуни потребують якоїсь, хоч би й фальшивої, але намацальної основи свого «права» на III Рим. Проголосили свою національну догму: «Київська Русь і все, що з нею зв’язане, є «общім дастаянієм» (спільним добром) вєлікаросав, маларосав, бєларосав». В умовах деспотичної держави, відрізаної від культурного світу, це можна було зробити, бо ж хто не вірить, для того є Сибір неісходимий чи куля в потилицю. «Што взято — то свято» і «Нє абманєш — нє прадаш», — підсумував їх «народ–богоносєц».
З татарським розгромом України кінчається золота доба розквіту української літератури. Проте і дальше, незважаючи на утиски і переслідування іншого ворога — поляків, незважаючи на криваве, буремне життя XVII ст., наша літературна творчість не завмирає, а навпаки, збагачується новими перлинами. З’являються: в 1587 р. Г. Смотрицького «Ключ царства небесного», в 1598 p. X. Філарета «Апокрифи», твори А. Потія (1596–1608), «Унія» (1595), «Антиризис» (1599), «Гармонія» (1608), біля 20 творів І. Вишенського (помер 1625), в 1605 р. «Пересторога», в 1617 p. Е. Плетенецького «Часословець», у 1619 p. К. Ставровецького «Учительне Євангеліє» та «Дзеркало», в 1620 р. З. Копистенського «Палінодія», в 1626 р. Л. Зизанія «Катехизм», у 1646 р. твори П. Могили (1596–1646): «Великий Требник», «Православне ісповідання віри», «Катехизм» та інші, в 1653 p. С. Косова «Дидаскал», в 1659 р. П. Галятовського «Ключ розуміння» та «Небо нове», в 1666 р. Л. Барановича «Меч духовний» та «Труби словес», в 1667 р. Ф. Сафоновича «Наука св. Церкви», в 1676 р. А. Радивиловського «Огородок Марії» та «Вінець Христов», в 1697 p. С. Мокрієвича «Книга битія», далі твори Д. Туптала (1689–1705), його 12–томові «Четії Мінеї» (життя святих) і багато інших (І. Огієнко. «Історія української культури»).
Не бракувало і віршованої поезії, як, напр., «Руно орошене» Д. Туптала чи «Вість світовая». Чимало віршів були політичного та національного змісту, напр., «Вірші» К. Саковича (1622), «Візерунок цнот», «Евфонія Веселообрямчая» і т. п. Досить чисельна була тоді і драматична література, мова якої щораз більше наближувалася до розмовної. Театральна техніка стояла — як на ті часи — дуже високо, напр., на сцені сходило сонце, місяць, гасли зорі, з пащі пекельного змія виходив дим, земля занепадалася, в бурхливім морі тонув корабель і т. п. Декорації і характеризація були досконалі. На виставу тяжко було дістатися, бо запрошення висилалися (ставили школи) поважнішим громадянам і зала завжди була переповнена. З великої кількости театральних творів XVII ст. згадаймо лише кілька.