Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
«У 1728 році за царським наказом була утворена комісія з українських правників, яка уклала кодекс під назвою «Права, по которим судится Малоросійський народ». Цей кодекс є найвиразнішою пам’яткою чинного українського права XVIII ст. Поданий на затвердження в 1743 році, він був похований у московських канцеляріях до 1756 року, а потім повернений для перероблення і, ясна річ, не затверджений. За гетьманування К. Розумовського в 1763 році переведено реформу судів в Україні. Цією реформою на місце старих козацьких судів заведено судову систему за Литовським Статутом 1588 року. Рада старшин, схваливши цю реформу, відкинула вимогу московського уряду змінити і доповнити Литовський Статут (бо він був наскрізь республіканський), мотивуючи тим, що Україна має таке право, яке може мати лише «найвільніший і найшляхетніший народ у світі», а тому не потребує змінювати Литовський Статут» (за: А. Яковлів. «Українське право»).
У сучасних парламентарських, ліберально–демократичних державах демократичний принцип керування державою здеґенерував до найнижчого позему — обернувся на олігархію плебсу, а точніше, олігархію демагогів. У культурі і політиці запанував примат задоволення тваринних потреб та інстинктів людини (матеріялізм) (див.: J. Ortega u Gasset. «The Revolt of the Masses»). Чому так сталося?
Французька революція, яка була цілковито оправданою реакцією на упослідження нижчих верств нації, висунула принцип рівности ВСІХ громадян, с. т. що і найбільший дурень і геній має рівний голос у вирішуванні державних проблем. Цей протиприродний, неіснуючий у природі принцип став — як і все протиприродне — фатальним для здорової ідеї народоправства. Власне цей принцип привів на практиці до парадоксу, що в демократичних державах фактично вирішує державні проблеми і керує державою не більшість нації, але навпаки — меншість. Та найгірше в тому є те, що та меншість надто часто є, в більшій чи меншій мірі, демагоги, які свій вибір власне завдячують потуранням плебейських вимог юрби. Отже, фактично надто часто до проводу приходить меншість не найліпших людей нації, а може, найгірших; у всякім разі людей, які не підуть проти вимог юрби, коли бачать, що ті вимоги є згубні для нації. В тому випадку чесніші з них виходять з проводу, а лишаються менш чесні. Це ми і бачимо тепер у Франції та в закордонній політиці Америки (ЗСА).
Цілком інакший образ бачимо в старій Україні. Незважаючи на те, що принцип і практика народоправства повстали в Україні раніше, ніж будь–де в Европі (найстарший в Европі парламент — англійський — сформувався у XIII ст.), у нас демократична система ніколи не схилялася в бік олігархії голоти («чорні ради» були твором москвинів), ніколи не падала на позем плебсу і не впаде. Причина?
Українець є справжнім і глибоким демократом, але рівности людей не визнає. Він визнає рівноправність їх, але не рівність. У всій духовості українського народу: в його фольклорі, в правосвідомості, в побуті, навіть у поезії золотою ниткою тягнеться розуміння вартости, ваги і потреби гієрархії, і гієрархії демократичної. Наш народ, хоч і бере на увагу генеалогію особи, все ж понад її походження ставить особисті чесноти її. Ніколи в історії України ми не мали замкнутих каст, як це було в усій Европі. Український вираз «кінь волові не товариш» не є ніяким приниженням вола, лише висловлена гієрархія вартостей, ідея, що віл добрий до плуга, але не надається до сідла. Речник українського світогляду Г. Сковорода кількаразово підкреслив цю ідею в своїх творах. В протилежність москвинові, українець (як і англієць) ставиться з погордою до голоти. Навіть хоч би сам був бідаком. І навпаки, ставиться з пошаною до багатія, якщо той збагатів власною, чесною працею, а не успадкував готове. Пошана українця до вищих, до старших не має ані тіні рабства, що яскраво демонструється в родині: українські діти кажуть матері чи батькові ВИ, а не ТИ, чого нема у багатьох інших народів. Ця одна, ніби маленька, рисочка говорить соціологові більше, ніж томи наукових трактатів. (Між іншим, наша інтелігенція, відірвана від духовости своєї нації, завела в своїх родинах московське тикання). Цей брак рабської покори в українській пошані вищих віддзеркалюється в критично–гумористичнім тоні в оцінці нашим народом осіб і подій життя.
«Гумор — це є зовнішній вияв величезної духової сили, зродженої дуже глибокою культурою. Гумор є виявом певности в собі; виявом своєї вищости, часом навіть не усвідомленої розумом. Нахил до дотепу зраджує потяг до успіху, до особистого зусилля; зраджує пошану до творчої сили інтелекту; зраджує почуття власної відповідальності за свої невдачі. Коротко, гумор є прикметою духового аристократизму» (Д. Донцов). Цього гумору українцям ніколи не бракувало і не бракує. Не бракувало навіть у найтрагічніших ситуаціях. Пригадайте образ Байди на гаку.