Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Крім великих монастирських і шкільних бібліотек, було в Україні дуже багато книжок у приватних книгозбірнях. Напр., Т. Прокопович мав 3000 книжок, Т. Лопатинський — 1416, С. Яворський — 600, Д. Тупталенко — 302, Я. Маркович — 290. Не забуваймо, що в XVІІ–XVІІІ ст. книжки були в сто разів дорожчі і видавалося їх в тисячу разів менше, як тепер. Щоб порівняти ці числа до сучасности, треба б помножити щонайменше на 100. Крім книжок, українці передплачували тоді багато голландських, німецьких, французьких, англійських часописів.
Глибока культура українців віддзеркалюється в їх правосвідомості. Глибоко вкорінена свідомість своїх прав і обов’язків, пошана прав інших, чисто християнське розуміння справедливости, принцип рівности перед законом, включаючи і державну владу та ін. правові первні в правосвідомості українця мають надзвичайно старі, глибокі корені у всій його духовості. А. Андріївський пише: «Дуже багато тотожностей є в кодексі гітитів з XIV ст. до Р. X. та в звичаях і законах старої та нової України. (Про Гітитську державу див. розділ XXII. — П. Ш.). Гітитська правова культура є дуже близька до старої, а також і до сучасної правової культури української нації. В обох — гітитській і українській — бачимо однакові форми землекористування, однаковий побут еліти. Як в українців, так і в гітитів (в їхньому кодексі законів) батько і мати мають однакові права щодо дітей, розподілу майна при розлученні (як і в Литовському Статуті), споріднення не по батькові, але по матері (як у «Руській Правді»). У гітитів і у козаків (у судах) однакова кара за перелюбство, порушення межі і т. п. Гієрархія суспільного устрою є та сама в гітитському кодексі і в «Руській правді». Отже, щодо правової культури Київська Русь часів «Руської правди» є спадкоємницею гітитської держави з XIV ст. до Р. X. (за: А. Андріївський. Стаття у «Збірнику Українського Університету в Празі» за 1925 рік). А ми додамо: спадкоємницею не лише правової культури, але й усієї гітитської культури, включно з гітитською азбукою XIV ст. до Р. X.).
«Населення Київської Руської імперії поділялося на верстви: бояри, міщани і селяни. Всі вони були особисто вільні і мали рівні права перед законом. Перехід з одної верстви до іншої був вільний. Було і невільне населення — раби, але дуже нечисленне і чужого походження (військові бранці). До складу Судової Колегії козацьких судів входили представники всіх верств населення. Особливістю тих судів була значна й активна участь у суді самого населення» (А. Яковлів. «Українське право»).
«В основі «Руської Правди» і разом її джерелом було звичаєве право передхристиянської Руси. За «Руською Правдою», діти рабині, прижиті з її власником, стають вільними разом з матір’ю по смерті власника. Греко–римське право («Закон о казнях») не дозволяє шлюбу господині зі своїм рабом. За переступ цього її карали на тіло і зрізали косу. Перекладаючи цей «Закон о казнях», руські законодавці не лише признали цілком можливим шлюб між господинею та її рабом, але й визнали за таким шлюбом всі правні наслідки. «Руська Правда» карала гривною за самовільне — без ухвали суду — ув’язнення вільного селянина. «Устав Ярослава» карав за образу селянки непристойним словом. «Закон Судний людям» — це був переклад візантійського карного права імператора Константина (частина «Номоканона»). Цей судебник встановлював кару смерті та цілу низку кар на тіло, часом жорстоких, як, напр., відрубати руку злодієві. Наша «Руська правда» цілком не знає кари смерті, а візантійські кари на тіло замінила на гривну. Князі (варязькі) не заводили на Русі свого державного ладу і не могли його завести, бо Русь вже мала свій власний, а князів покликала лише для охорони зовнішньої. Русь потребувала їх меча, а не державного розуму. Влада князів (с. т. королів. — П. Ш.) в Київській Русі була обмежена вічем. Князі укладали з вічем договір, який встановлював систему, що її князі мусили дотримуватись у своєму правлінні державою. Князі Київської Русі не були повновладними, необмеженими господарями Київської землі. Вони були лише військово–адміністративними управителями. їх визнавали за верховну владу, оскільки вони боронили державу від зовнішніх ворогів та тримали всередині встановлений лад. І лише в цих межах князі мали право видавати закони. «Корм» (податки) був їхнім політичним правом, оскільки вони виконували свій політичний обов’язок — оборону держави, що було джерелом того права на «корм». Ця правосвідомість русів органічно виросла з попередніх століть, з їх старої культури, а не позичена у когось чи накинена Церквою» (за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).